Одесский Политикум

У  нас  Вы  сможете  найти  всегда то,  о  чем  другие  молчат...                   Редакция принимает к опубликованию материалы, от солидарных с нами журналистов.    Наш адрес: politikym@pisem.net.           Редакция оставляет за собой право публикации Ваших материалов.        Редакция не вступает в переписку с корреспондентами.       

2

<<< НА ГЛАВНУЮ СТРАНИЦУ

ВЕРНУТЬСЯ В БИБЛИОТЕКУ

Ющенко: История болезни - Одесский Политикум

ЮЩЕНКО: ІСТОРІЯ ХВОРОБИ


ЗМІСТ

РОЗДІЛ 1.  ЯВЛЕННЯ  ГЕРОЯ

РОЗДІЛ 2. ТОВ "НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ"

РОЗДІЛ 3.  США  +  УКРАЇНА  =  ?

РОЗДІЛ 4. ПАН - УКРАЇНСЬКА ГЕОПОЛІТИКА

РОЗДІЛ 5.  СЛОВА  І  ДІЛА


РОЗДІЛ 1.  ЯВЛЕННЯ  ГЕРОЯ.

временная регистрация как выглядит.

У липні 1985 року у столиці радянської України місті герої Києві з’явився Віктор Андрійович Ющенко. Тут він отримав посаду заступника начальника управління кредитування колгоспів, агропромислових об'єднань і міжколгоспних підприємств Української республіканської контори Держбанку СРСР. У квітні 1986 року посада майбутнього головного банкіра стала зватися так: „заступник начальника управління кредитування сільського господарства агропромислового комплексу”. Навіть Чорнобилеві було не до снаги затьмарити тодішній піднесений душевний настрій Віктора Андрійовича. Він був на коні. Ще б пак, зробив якісний кар'єрний стрибок, отримав посаду в найбільшому банку і житло в Києві, у спальному районі на Троєщині. У країні розпочинався час змін, але пробудження суспільства Віктора Андрійовича не торкнулося. Його метою була - кар'єра, а характерними рисами – запопадливість і старанність перед начальством, вимогливість - до підлеглих.

Як рядовий комуніст, він справно відвідував партзбори, голосуючи “як належить”; незабаром він став щасливим власником автомобіля (“жигулі” коричневого кольору), а згодом і причепу до нього, аби можна було зручненько собі з села свіжі продукти возити. Натомість до села мандрували належні йому за рангом “пайки”. Нагадаємо – це в умовах тодішнього “прориву в дефіциті”.

У грудні 1989 року його призначають заступником голови - начальником планово-експертного управління Української республіканської контори Агропромбанку СРСР. Незабаром, скориставшись гармидером, який панував у Раському Союзі епохи розвалу, банківське начальство буквально задурно отримало у своє розпорядження Українську республіканську контору Держбанку СРСР і утворило Акціонерний комерційний Агропромбанк “Україна” – з багатомільярдними фондами, з розгалуженою мережею філій у всіх областях, з покірливо-німою і “перевіреною” колгоспною клієнтурою.

Одна акція АК АПБ “Україна” у 1990 році коштувала 100 000 радянських карбованців (приблизно - 17 000 доларів США). Акціонерами банку стали 5160 юридичних осіб, - агропромислові об'єднання, установи, колгоспи, міжколгоспні підприємства тощо.

Сільське господарство навіть за часів розвалу СРСР одержувало багатомільйонні дотації, відтак гроші рясним потоком ринули до банку “Україна” і крізь нього. Ну, а Віктор Андрійович Ющенко з листопаду 1990 р. обіймав посаду заступника голови правління цього банку.

СРСР розвалювався, система тріщала по всіх швах, а банківська діяльність не мала законодавчого регулювання, відтак приносила просто казкові доходи. Скориставшись цією обставиною, “однодумці” з верхівки АК АПБ “Україна” зуміли на короткий час побудувати для себе “сепаратний” капіталізм в окремо взятій республіканській банківській конторі. Пригадуючи цей катастрофічний 1991 рік, слід згадати “шахтарську” ковбасу і мерзлу картоплю ціною у півзарплати за кіло.

А от АК АПБ “Україна” у 1992 рік увійшов із прибутком 1 млрд. 254 млн. радянських карбованців. Банк займав третє місце серед усіх банків колишнього СРСР за обсягом оплаченого статутного капіталу. Залишки вкладів на депозитних рахунках за звітний рік збільшилися до 2,5 млрд. руб., що дорівнювало розмірові депозитних вкладів у всіх існуючих на той момент комерційних банках України.

Як свідчать Ющенкові симпатики – аналітики з ЦРД “ЕлітПрофі”, на початку 90-х років Вадим Гетьман почав формувати своєрідне фінансове угруповання - один з перших “кланів”, котрі мали вступити у боротьбу за контроль над певними сферами економіки.

Історики стверджують, що жоден капіталіст не заробив свій перший мільйон чесним шляхом, тому начебто ніхто з них і не базікає з цього приводу. Як виявилося, “патріоти” з АПБ “Україна” (у їхньому числі і В. Ющенко) свій перший мільйон заробили разом зі своїм першим мільярдом, переплюнувши всіх Рокфеллерів та Морганів разом узятих.

Якщо попросити їх розповісти про те, як їм це вдалося, у відповідь, скоріш за все, прозвучить: це була боротьба за незалежність України. Звісна річ. Якщо точніше - за незалежність АК АПБ “Україна” від всякої “шушвалі і бідноти”, якою вони, по суті, вважають “маленьких українців”.

У класичній економічній теорії існує таке поняття - капітал. Це сукупність коштів, яка може бути використана при виробництві матеріальних благ. Крім капіталу, для виробництва потрібні ще праця і земля.

Фінансовий капітал був у їхніх руках, землю і дешеву працю повинні були надати колгоспи, політичне прикриття забезпечували “свої” народні депутати. Таким чином, люди з “верхівки” АПБ “Україна” одними з перших перетворилися на українських олігархів. Вони володіли капіталом, експлуатували працю, землю, впливали на владу, забезпечуючи прийняття (неприйняття) потрібних (непотрібних) законів. Вони вже тоді виношували плани захопити усю владу гамузом.

З легкої руки підгодованих журналістів прийнято вважати банк “Україна” кузнею передових банкірських кадрів. Справді, суперничати з цією “кузнею” може тільки Центральний Комітет Ленінського комуністичного союзу молоді України. ЦК ЛКСМУ “злив” свого часу неабиякі кошти комсомолу (і не тільки) в організовані в терміновому порядку комерційні банки. У першу чергу зазвичай називають імена “банкоукраїнців” В. Гетьмана, В. Ющенка, І. Мітюкова, В. Кравця, О. Веселовського. Але, на жаль, одних уже нема, а решта – далеченько.

В. Гетьман убитий, О. Веселовський загинув у дивній автокатастрофі за доволі загадкових обставин, І. Мітюков після довгої служби на високих посадах у НБУ, Кабміні і Мінфіні був випроваджений у почесне заслання послом у Великобританію, а В. Кравець примудрився потрапити у в'язницю за обвинуваченням у зловживаннях у банку "Україна". Але доля банкіра в Україні справді непередбачувана, - у той час як глава Нацбанку В. Ющенко отримує лаври переможця, йде на підвищення і святкує повний тріумф, його заступники, однодумці В.Бондар і В.Кравець потрапляють за грати. Проте поспілкуватися зі слідчим довелося і самому В.Ющенкові, але - про все своєю чергою.

1991 року було прийнято Декларацію про суверенітет, на майдані Незалежності голодували студенти, слухали справу Степана Хмари, виник і провалився ДКНС (він же “ГКЧП”), за яким пішли Біловезька пуща і, нарешті, - повна незалежність України.

А наприкінці року, на що потрібно звернути особливу увагу, карбованець катастрофічно здешевів. А чим займався Віктор Ющенко в 1991 році, коли обіймав посаду заступника голови правління АПБ “Україна”?

Узимку 1991 року В. Ющенко подався до фешенебельного пансіонату для обраних “Аю-Даг”, розташованого в одному з наймальовничіших куточків південного берега Криму, біля самої голови знаменитої Ведмедя-Гори. Ющенко проводив там якийсь важливий семінар.

Уже тоді асоціація “Імпекс 55 Крим” орендувала в цьому пансіонаті 5 номерів-люкс на 16 місць (за які в цілому було заплачено 1 млн. 824 тис. карбованців) і поселяла туди потрібних їй людей. Віктор Ющенко, звичайно ж, був для “Імпексу” вельми потрібною людиною.

Прикметно і те, що до нього і після нього в тих “номерах” побували такі відомі в Криму (і не тільки) люди, як, наприклад, начальник Кримської ДАІ Є. Жагорников (з домочадцями), найголовніший “афганець” Криму, голова виконкому “Русского Движения” Криму (РДК) В. Кличников і навіть майбутній президент майбутньої Кримської Автономії, на той момент - “простий нардеп” Криму Юрій Мєшков. Той самий Юрій Мєшков, який на нетривалий час стане Президентом Криму, а по суті, його диктатором. Той самий Мєшков, який за підтримки бандформувань спробує спровокувати збройний конфлікт, ледве не відірве 1993 року Крим від України, серйозно посваривши Україну з Росією, і взагалі наробить багато різних справ. Непростою була асоціація “Імпекс 55 Крим” і люди, що її створили.

Головними дійовими особами асоціації були такий собі В.В. Аверкін, гендиректор виробничого об'єднання “ПАСС” і кооперативу “Бюро 55”, і Н.Г. Протасова, начальник ОПЕРВ (операційного відділу) Кримської республіканської дирекції АК АПБ “Україна”. До асоціації тулилося більше тридцяти усіляких фірм і фірмочок, ядро структури складали “Імпекс 55 Крим”, “ПАСС” (вона ж - “ПРОМІНЬ”) і “Бюро 55”. “Годувалося” зазначене вище угруповання в “засіках” АК АПБ “Україна”.

Так, з кінця 1989 по лютий 1992 року з цього банку структурам асоціації “Імпекс 55 Крим” було видано 804 млн. карбованців. У тому числі - випадок надзвичайний - 510 мільйонів - безпроцентної позики - виробничій асоціації “ПАСС”, решта іншим структурам під жалюгідних 1-8% річних. З виданих у кредит сум назад до банку не повернулося майже нічого, та й не могло повернутися, тому що призначалося зовсім на інші цілі.

Гроші конвертувалися у тверду валюту і йшли до кишень учасників угруповання, а також витрачалися на досить сумнівні політичні оборудки. Річ у тім, що асоціація “Імпекс 55 Крим” була одним з організаторів потужної антиукраїнської кампанії, яка ледь не закінчилася для жителів України повним розколом. Так, згідно з “Протоколом про цільове використання вступного вкладу”, асоціація “Імпекс 55 Крим” передала до “Російського наукового фонду” десятки мільйонів карбованців для “політичного консультування”, “методичного сприяння” і “організації контактів з Верховною Радою й урядом Росії”. Гроші фактично використовувалися “Русским дивжением” Криму, під крилом якого і прийшов до влади Ю. Мєшков. Непогане застосування винайшли своїм грошам “патріоти” з АК АПБ “Україна”. При цьому, як з'ясувалося, банк “Україна” в особі свого ОПЕРВ Кримської республіканської дирекції від самого початку був одним із засновників асоціації “Імпекс 55 Крим” На витівки “Імпексу” звернув увагу начальник ревізійного відділу Національного банку України М. Альохін, але незабаром після цього був звільнений. 8 Це і не дивно, з огляду на реакцію В.Ющенка на угоди з кредитами. Ось його офіційна думка, як одного з найвищих керівників АК АПБ “Україна”: “Кредиты, выданные Протасовой Н.Г. сверх ограничений предельных размеров и без соответствующих разрешений вышестоящих структур, - выданы с нарушением внутренних ведомственных правил, но не противоречат действующему банковскому законодательству”. Отже, кредити “видані з порушенням”, але “не суперечать діючому банківському законодавству”.

Слідством, яке провадила спеціальна слідча група Генеральної прокуратури України, було встановлено, що, відповідно до Статуту АК АПБ “Україна”, у місцевому відділенні банку можна отримати кредит розміром тільки до 5 млн карбованців і під 25-30% річних. Асоціація “Імпекс 55 Крим” і її структури одержувала суми набагато більші, причому на пільгових умовах, які могли бути погоджені тільки на рівні головної київської контори. Ющенко не збрехав, стверджуючи, що кредити видавалися “без відповідних дозволів вищестоящих структур”. Але це узгодження, скоріш за все, забезпечував він сам. Одноосібно. А асистував йому, вочевидь, партнер по бізнесу і відпочинку в Криму, колега - Ігор Мітюков. Яким чином це відбулося, трохи далі, а поки що потрібно повернутися до номенклатурного будинку відпочинку “Аю-Даг”. “Умови”, створені в пансіонаті для проведення зазначеного вище семінару, В. Ющенкові дуже сподобалися. Так сподобалися, що влітку, напередодні відпустки, Віктор Андрійович подзвонив Буділовичу (директорові Кримської республіканської дирекції АК АПБ “Україна”) із проханням “організувати” у вподобаному ним пансіонаті відпочинок йому і ще “одному товаришеві” (начальнику управління міжнародних розрахунків АК АПБ “Україна” Ігорю Мітюкову). Певна річ, коли начальник просить організувати йому відпочинок, варто поставити питання: а хто ж заплатить за цю “організацію”? Але Віктор Андрійович, як істинний прихильник ринкової економіки, указав на асоціацію “Імпекс”, готову оплатити всі супутні витрати. Згодом, на допитах у Генпрокуратурі, Віктор Ющенко намагався “валити” все на керівника кримського відділення банку “Україна” Буділовича: “…при встрече Будилович заявил, что один номер полностью выкуплен, совместным предприятием банка [асоціацією “Імпекс”, авт. и об оплате не может быть и речи…” Одним словом, про спільну діяльність Н. Протасової і В.Аверкіна наш банкір був чудово обізнаний. Але погодьтеся: навіть якщо банк має цілу сотню спільних підприємств, навіть якщо ти належав до числа їхніх співробітників, хіба це привід для того, щоб не платити за свій особистий відпочинок?

Утім, привід у Віктора Андрійовича, виявляється, був. І не малий. Відпустка закінчилася, а 9 жовтня 1991 року асоціація “Імпекс 55 Крим” отримала кредит АК АПБ “Україна” для конвертації в іноземну валюту на закупівлю сільськогосподарського обладнання (тема сільського господарства в цей час проходить червоною ниткою по життю нашого героя, пізніше на короткий час її замінить тема екології, а потім уже – тема пан-українства).

Відповідно до діючого в АК АПБ “Україна” порядку, висновок про можливість видачі кредиту повинен давати створений для цих цілей Кредитний комітет банку. Причому – на спеціальному засіданні, після розгляду всіх документів, які обгрунтовують доцільність видачі кредиту. Лист В. Аверкіна від 10 жовтня 1991 р. із проханням видати кредит, за не з'ясованих дотепер обставин, оминувши Кредитний комітет, потрапив прямо до рук В. Ющенка, встигнувши побувати до цього в руках І.Мітюкова. І кредит був виданий, незважаючи на те, що значна частина документів від асоціації “Імпекс 55 Крим” була просто підробленою, а частина необхідних контрактів взагалі не була надана. Мало того, у кредитній справі банку “Україна” виявився навіть протокол засідання Кредитного комітету, датований усе тим же 10 жовтня 1991 року (разюча оперативність!). У ньому чорним по білому говориться про проведене засідання і про позитивне рішення стосовно видачі кредиту розміром 100 млн. карбованців асоціації “Імпекс 55 “Крим”. Унизу, як належить, стоять підписи всіх членів кредитного комітету.

При проведенні допитів слідчі Генпрокуратури України встановили, що свою присутність на зазначеному засіданні і 10 підписи у протоколі підтвердили тільки двоє, а саме постояльці “Імпексу” у пансіонаті “Аю-Даг” - Віктор Ющенко та Ігор Мітюков.

Цікаво прочитати показання свідків. Зокрема, А.М. Коваля - голови Кредитного комітету АК АПБ “Україна”, допитаного Генпрокуратурою 10 листопада 1992 року:

“Я ознакомился с предъявленными мне на обозрение протоколом Кредитного комитета No 10 и с письмом от 10 октября 1991 г. Я могу пояснить следующее: я не участвовал в заседании и не принимал участия в обсуждении, выдавать ли разрешение на выдачу кредита 100 млн.”

Аналогічні пояснення дали й інші (крім І. Мітюкова) члени кредитного комітету. Згаданий лист, до речі, було адресовано І.Мітюкову, але позитивну резолюцію на нього наклав все той же В. Ющенко, що завершує картину “технології” проведення незаконного кредитування.

Некоторые примеры кредитной политики банка "Украина" - Одесский Политикум

Кредит “Імпекс” не повернув, як, утім, і всі інші, тому завданий збиток визначався в “особливо великих розмірах”. Ще однією обставиною, яка обтяжувала провину учасників операції, було те, що діяли вони, поза всяким сумнівом, організованою групою.

Навіть і без проведення графологічної експертизи слідство мало всі підстави для порушення проти В. Ющенка справи по факту участі в розкраданні державної (банк “Україна” був частково державним) і колективної власності в особливо великих розмірах.

Характерно, що подібні ж обвинувачення висунуті зараз Павлові Лазаренку. Причому, крім цього в діях В. Ющенка вбачалися ознаки таких злочинів, як підробка документів і використання підроблених документів. Але висування кандидатури В. Ющенка в число претендентів на посаду глави Національного банку України остудило запал генпрокурорського начальства. Із самих вершин влади до Генеральної прокуратури надходили цілком прозорі і дуже наполегливі сигнали - “не займайте Віктора Ющенка, бо гірше буде”. Слідчим було рекомендовано більше не ставити питань В. Ющенкові.

Але один із слідчих, на відміну від свого начальства, зайняв принципову позицію. У переддень розгляду кандидатури голови правління Нацбанку на засіданні Верховної Ради він написав її тодішньому голові Івану Степановичу Плющеві лист із викладом усіх незаконних дій кандидата, якого мали затверджувати в сесійній залі. Слідчий просив спікера просто ознайомити зі змістом листа народних депутатів перед тим, як вони зроблять свій вибір.

Депутати, які схвалили кандидатуру Віктора Ющенка, про цей лист так ніколи і не довідалися. Як кажуть у таких випадках, - одна моральна людина “прикрила” іншу моральну людини, а ще точніше - рука руку миє. Ось так Ющенко вийшов і сухим і “чистим” з води тільки тому, що генпрокурорське начальство не дозволило слідству поставити Віктору Ющенкові всі необхідні запитання. Цікаво, що Ющенко, допитаний як свідок 22 грудня 1992 року, через тиждень представив у Генпрокуратуру квитанцію No 765 від 30.12.1992 з Будинку відпочинку “Аю-Даг”, де було зазначено: “принято от Ющенко В.А. за проживание и питание куп. (купонов) пять тысяч”, про що свідчила оцінка “ПОЛУЧЕНО”.

Жест, дуже характерний для Ющенка, і на ньому варто зупинитися докладніше. По-перше, - на злодієві і шапка горить. Якщо ти не винен, чому ж платиш? Але якщо платиш, виходить, ти тим самим визнаєш свою провину. Адже платять, щоб відшкодувати збиток, сподіваючись пом'якшити покарання. У всякому разі, такими є правила кримінального процесу. По-друге, важко повірити, що Ющенко сам злітав або з'їздив у Крим, скоріш за все оплату здійснив який-небудь черговий Буділович.

По-третє, п'ять тисяч купонів 30 грудня 1992 це далеко не п'ять тисяч карбованців станом на літо 1991 року (не було тоді ніяких купонів, а карбованець коштував набагато дорожче). У Криму тільки за кілограм яловичини для шкільної їдальні брали 350 карбованців. На гроші, сплачені Ющенком (або за Ющенка) “за проживання і харчування” протягом місяця в дорогому і шикарному пансіонаті, навряд чи можна був б навіть хоч разок скромно повечеряти. У грудні 1992 року один долар на біржі коштував 715 карбованців, а це означає, що за місяць шикарного відпочинку він сплатив 6 доларів і 99 центів.

Для порівняння, згаданий вище головний даішник Криму Є. Жагорников “у добровільному порядку” повернув за сервіс в “Аю-Дазі” 92 тис. карбованців готівкою в дохід держави. По-четверте, навіщо ж Ющенко заплатив пансіонатові “Аю-Даг”, якщо “Імпекс” вже один раз оплатив його відпочинок за повною програмою? Адже пансіонат насправді ніякого збитку не зазнав, як і асоціація “Імпекс”, котрій Ющенко “віддячив” незаконним кредитом без повернення. Відшкодовувати збиток належало не пансіонатові, а банкові “Україна”, і не 5000 купонів, а, принаймні, 100 000 карбованців, хоча реально сума збитку через інфляцію збільшилася у багато разів. Кому-кому, а людині, яка закінчила ВУЗ за фахом “бухгалтерський облік у сільському господарстві”, людині, яка захистила кандидатську дисертацію на тему “Розвиток попиту та пропозиції грошей в Україні”, людині, що за рейтингом журналу “Global Finance” 1997 року ввійшла до шістки найкращих банкірів світу, ці обставини мають бути добре відомі. Звісно, що таке для банкіра з можливостями, як у Ющенко, п'ять тисяч купонів? Людина мільярдами орудує. Але й тут він не втримався, щоби не змахлювати. Воістину сказано: не слова роблять людину тим, ким вона є, але справи її. Цікаво, хто-небудь з інших лауреатів рейтингу журналу “Global Finance” опинявся колись у ситуації, подібній до тієї, в котру уклепався Віктор Ющенко?

У той самий час, коли Віктор Андрійович давав свідчення у своїй справі, по сусідству, у тому ж будинку Генеральної прокуратури України, розслідувалася й інша афера. Ось що написано про цю справу на Інтернет-сайті “Україна кримінальна”: “Суть. 13.12.91 Председатель правления АПБ “Украина” В. Гетьман подписал договор с московской фирмой “ДиПСовГрупп” (учредитель А. Докийчук) о перечислении на ее счет в Сбербанке России 2 млрд. руб. для обмена на 31 млн. 111 тыс. долл. до 11.01.92. Забегая вперед, скажу, что г-н Докийчук был международным аферистом. О нем писала российская деловая пресса, “заботилось” ФБР, а уважающие себя банки отказывали в открытии счета. Понятно, что обязательства не были выполнены и деньги в “Украину” не вернулись. Вместо них Докийчук настойчиво и небезуспешно предлагал сертификаты финансовой корпорации “Картеза” на 35 млн. долл. 1.10.92 было возбуждено уголовное дело по ст.167 (халатность) в отношении руководства банка и по ст.86.1 (хищения в особо крупных размерах) против российского гражданина”. На жаль, суть справи вислизнула з-під уваги навіть таких допитливих репортерів, якими зарекомендували себе фахівці з “України кримінальної”. А полягала вона все в тій же різниці вартості радянського карбованця, яка виникла між Україною і Росією. Ось як характеризує економічну і кримінальну ситуацію того часу колишній віце-прем'єр Кабінету міністрів, нині народний депутат України Юлій Йоффе: “Финансово-экономическое положение было сложным. Украина вышла из зоны наличного обращения рубля (ввела купон, еще тот, бумажный). Однако безналичным обращением ходили рубли, и практически валютная система оставалась прежней. За счет чего же наживались? За счет разницы процентных ставок (то есть платы за кредит) в Украине (30 процентов) и в России (80 процентов). Не заметить этого было нельзя. Вот сейчас в России проводятся какие-то расследования по “черному вторнику”. Так вот, на мой взгляд, все это меркнет по сравнению со спекуляцией на разнице учетных ставок. Не знаю, почему бездействуют правоохранительные органы. На словах они заявляют, что заняты поиском тех, кто нагрел руки на развале украинской экономики. А всего-то нужно изучить платежные поручения той поры. По масштабу аферы с этим трудно что-либо сравнить, даже торговлю нефтью, металлом, карбамидом. Гениальный финансовый трюк. Думаю, здесь были замешаны обе стороны - и российская, и украинская, причем на достаточно высоком уровне.

(Юлий Иоффе “Один на один с системой”) Неважко угадати, у кого цілить Ю. Йоффе, кажучи про високий рівень “замішаних” сторін, - відомі українські банкіри і фінансисти того часу усім відомі поіменно. Важко собі уявити, щоб В. Ющенко не ввійшов у цей список, але - про все своєю чергою. Ось текст офіційного документа:

“ П О С Т А Н О В Л Е Н И Е

о возбуждении уголовного дела

гор. Киев

1 октября 1992 года

Заместитель начальника следственного управления Генеральной прокуратуры Украины государственный советник юстиции 3 класса Литвак О.М., рассмотрев материалы по факту причинения материального ущерба АК АПБ “Украина” и другим,

У С Т А Н О В И Л:

В сентябре 1992 года в Генеральную прокуратуру Украины поступили материалы из высшего Арбитражного суда Украины, Национального банка Украины из которых видно, что в результате грубых нарушений, допущенных должностными лицами акционерного коммерческого Агропромбанка “Украина” и СП “СИПМА” при заключении договора о совместной деятельности с научно-производственной экономической фирмой “Батькивщина” (г. Киев) и ее партнерами Агропромбанку “Украина” и акционерам - государственным предприятиям и учреждениям Украины причинен материальный ущерб в сумме свыше 2 млрд. руб.

Учитывая, что для проверки указанных фактов и привлечения виновных должностных лиц к ответственности необходимо проведение расследования уголовного дела, руководствуясь ст. ст. 94, 97-98 УПК УССР,

П О С Т А Н О В И Л:

1.Возбудить уголовное дело в отношении должностных лиц АК АПБ “Украина” и СП “СИПМА” по признакам преступления, предусмотренного ст. 167 УК Украины.

2. Расследование дела поручить старшему следователю по особо важным делам Генеральной прокуратуры Украины Белику А.П.

3. Копия настоящего постановления направить Генеральному прокурору Украины.

Заместитель начальника следственного управления Генеральной прокуратуры Украины государственный советник юстиции 3 класса Литвак О.М.”

(Документ наводиться зі збереженням особливостей лексики, орфографії і пунктуації його автора)

Звичайно, з сухих рядків постанови важко зрозуміти механізм махінації. А якщо розбиратися, то можна з’ясувати, що наявний якийсь банк, зветься він Акціонерний комерційний агропромисловий банк “Україна”. У цього банку є в надлишку мільярди радянських карбованців, які з кожною годиною знецінюються і які патріоти-банкіри вкладати в українську вітчизняну економіку просто не хочуть. Невигідно це. Куди краще – Росія або, скажімо, США. Крім того, за допомогою своїх партнерів і клієнтів банк здатний досить швидко мобілізувати в Україні грошові кошти в сумі, яка обчислюється навіть не двома мільярдами, а, скажімо, півтора десятками мільярдів. Задля цього, власне, і створено СП “СІПМА”. Наявний такий собі, з його слів, американський громадянин українського походження Alex Dokychuk (принаймні, за такого він себе видає).

В Аlex’а є фірма, яка зветься ТОВ “ДіП СовГрупп”. Зареєстрована вона була Кіровською філією Московської реєстраційної палати і була, за легендою, водночас дочірнім підприємством фірми D&P Group, Inc (Long Beach California USA). Усі засновники фірми числилися в реєстраційних документах як “громадяни СРСР”, у тому числі й Олександр Докійчук, мешканець кв. 96 будинку 24 по вул. Плещеєва у місті Москві. Одне лиш це мало б викликати у майбутнього головного банкіра країни питання. Не викликало. Щоб особливо не світитися, банк "Україна" діє за допомогою посередницьких структур. Перша з них з них - згадане раніше СП “СІПМА”, створене спеціально для того, щоб зібрати в Україні для перекачування за кордон радянські карбованці. Назва фірми нічого спільного з грецькою “сигмою” не має, а складається з заголовних літер імен основних її учасників. Тут потрібно звернути увагу на закінчення “ - МА”. Воно ще зустрінеться у справі про розкрадання 33 млн. доларів США з найбільших банків України за допомогою фальшивих авізо, але про це мова - попереду. Вельми цікавим є документ, за допомогою якого залучалися грошові кошти в Україні. Це якийсь лист від імені “Advance Capital Services Corporation” на фірмовому бланку, адресований:

“D&P Group, Inc” (long Beach California USA);

“D&P SovGroup” (Moscow, Russia Fedеration);

“Batkivshina” (Kiev-32 P.O. Box N 151);

“Bank Ukraine” (Kiev, Ukraine)

Документ засвідчений підписами і печатками всіх учасників цієї угоди. У свою чергу ці підписи і печатки засвідчив віце-консул США у Москві David Whiddon. От переклад англійського тексту: “Цим підтверджується, що замість гарантій, які ми можемо надати, а також замість наших капіталовкладень у цю програму, ми приймемо ваші перерахування в карбованцях на рахунок “D&P SovGroup”, відкритий у Москві, Російська Федерація.

Документ засвідчений підписами і печатками всіх учасників угоди АК АПБ “Украина” и СП “СИПМА” - Одесский Политикум

Забезпеченням цих коштів будуть гарантії вашої успішної участі в цій програмі. Спільно з вашими партнерами у Москві і нашими партнерами у міжнародному торговельному співтоваристві ми візьмемо участь в економічному розвитку Російської Федерації. Усі програми будуть зареєстровані і здійснюватимуться в тих галузях, де гуманітарні проблеми потребують першорядної уваги і де зроблена оцінка можливості зростання і розвитку як людських ресурсів, так і економічної вигоди з урахуванням перспектив нашого тривалого співробітництва. Наш представник, пан Алекс М. Докійчук з “D&P SovGroup” координуватиме здійснення цих програм, буде заручатися допомогою і підтримкою офіційних органів влади і банківських 18 установ, які відіграватимуть істотну роль у забезпеченні успіху нашої спільної діяльності. Усі кошти, що перебувають на рахунку “D&P SovGroup” у ході виконання цих програм, є власністю “Advance Capital Services Corporation” і можуть бути використані, передані або перераховані тільки на підставі письмової вказівки “Cartesa Finance” або її повноважного представника”.

Походження грошей, зібраних фірмою “СІПМА”, звісно ж ніхто не перевіряв. Більш ніж імовірно, що переважно це були гроші КПРС, попередньо проведені через комерційні структури, у тому числі, і через “колгоспні”. Скоріш за все, саме цих грошей недорахувалися комуністи і саме цього вони не можуть пробачити Віктору Ющенкові, Алексу Докійчуку й іншим учасникам цієї фантастичної афери. Утім, не доводиться радуватися і тому, що згадані грошики витекли за кордони й океани.

Другий посередник АК АПБ “Україна” - це науково-виробнича екологічна фірма “Батьківщина”. Цілком можливо, що державний радник юстиції 3 класу О. Литвак міг помилитися, коли у своїй постанові назвав фірму “економічною”. Адже “означення” - “екологічна”, як з'ясується далі, мало принципово важливе значення.

Після Чорнобильської катастрофи пройдисвітам було дуже зручно маскувати свої щирі наміри саме "екологічним" характером своєї діяльності.

Як юридичну адресу “Батьківщина” на своєму фірмовому бланку вказує: “252032 Київ-32, а/з No 151”. Дивно для такої солідної організації, чи не так? Телефони, які вказуються фірмою, теж не зовсім адекватні. Перший з них належав якомусь громадянинові ***, що проживав в одній із квартир у будинку No*** по вул. Микільсько-Ботанічній у Києві, другий - числився за комунальним підприємством “Авіатур”, третій – був установлений в одному з номерів готелю “Либідь”. Але при цьому фірма мала презентабельну гербову печатку, яка своєю солідністю й атрибутами практично нічим не відрізнялася від печатки банку “Україна”. Але це ще б нічого, головне – телекс фірми збігався з телексом банківської установи.

Отже, АК АПБ “Україна” діє за допомогою двох посередників- комісіонерів. На вході - СП “СІПМА”, немов пилосос, всмоктує в себе й акумулює на рахунках у банку “Україна” грошові кошти. На виході - НВЕФ “Батьківщина”, з одного боку, забезпечує потрібні для банку операції з грішми за межами України за допомогою “ДіП Совгрупп”, з іншого боку, одночасно слугує таким собі “відвідним каналом”. Саме на “Батьківщину” повинні, за первісним задумом, сипатися всі шишки. Тим самим з-під ударів буде виведено “шишок” з АК АПБ “Україна”. Це, можна сказати, український варіант славнозвісної бендерівської контори “Рога і копита”. Саме на рахунок “Батьківщини” майже відразу ж після першого переказу грошей з Києва до Москви повернулися до України (з Москви до Києва) комісійні. Українські банкіри ще називають подібне - “подушка”. Менш освічені люди – “відкат”. Але про це - трохи пізніше. Отже - суть операції. За однією з версій, 13 грудня 1991 року фірма “Батьківщина”, яка діє в одній сув'язі з АК АПБ “Україна”, уклала контракт із якоюсь Advance Capital Corporation про масштабне фінансування Агропромбанком “Україна” “програм економічного розвитку Російської Федерації”. За іншою версією, контракт був укладений між фірмою “Батьківщина” і фірмою “ДіП Совгрупп”.

Конкретні гроші в сумі двох мільярдів карбованців повинні були надійти на рахунок цієї фірми No 467998 у Московському відділенні Ощадбанку РРФСР. Але призначалися вони для конвертації у тверду валюту і зарахування суми в розмірі 31 111 000 (тридцять один мільйон сто одинадцять тисяч) доларів США на рахунок No 0690-32386 фірми “Verury of Chiсago Inc” у “Taylor Bank Chicago Illinois” 60076 USA ABA No 071-00343. Як би там не було, але платіжним дорученням No 197 платник, - “Республіканський агропромбанк АК “Україна” в особі Віктора Ющенка - перелічує на рахунок No 467998 отримувача - “D and P Sovgroup” 2 000 000 000 (два мільярди) радянських карбованців. Ось зміст цієї “платіжки”:

ПЛАТЕЖНОЕ ПОРУЧЕНИЕ No 197

18 декабря 1991 г.

дебет сумма

Плательщик: Республиканский агропромбанк сч. No

“Україна” АК 029904706

2000000000=00

ОПЕРУ республиканского агропромбанк МФО

300034

Получатель: D and P Sovgroup, участник ВА

кредит

Банк получателя: ОПЕРУ МО СБЕРБАНКА РСФСР

Г. Москва

МФО сч. No

201906 467998

Сумма прописью: два миллиарда рублей 00 коп.

Дата получения товара, оказания услуг:

По контракту ДП/02А”Вложение в программу экономического развития

РСФСР”

Договор 1200/ ВТЛ -1 от 13.12. 91

Проведено банком

18 ДЕК 1991

Подписи клиента Подписи

банка

З “платіжки” стають відомими відразу два нових зобов'язання, які не згадуються вище - “контракт ДП/02Ф” і “договір 1200/ВТП-1”. Вони “маскують” угоду, але сума – 2 млрд. карбованців залишається незмінною. Сам Штірліц позаздрив би конспіраторам з банку “Україна”. Але найголовніше, на що потрібно звернути особливу увагу, у графі “Дата одержання товару, послуг” замість цієї самої ати і найменування товару в АК АПБ “Україна” написали: “Вкладення в програму економічного розвитку РРФСР...” Що таке безтоварний платіж? Це коли під видом оплати за продукцію або товар здійснюється елементарне перекачування грошей. Тобто, в Україну ніякого товару не надходить, а грошики – кудись пішли. А куди? “У програму економічного розвитку РРФСР”.

Цікавий контракт, чи не правда? Віктор Андрійович Ющенко за рахунок українських коштів надає допомогу економічному розвиткові Росії! Переведені в Москву в такій сумі гроші були одразу ж заблоковані Московським відділенням ощадбанку РРФСР, до подальших розпоряджень. Розпорядження надійшло негайно. 20 грудня 1991 з Києва була відправлена телеграма такого змісту:

“02 114639 Фунт

02 131362 АП БНК

МОСКВА МОСКОВСКОЕ ОТДЕЛЕНИЕ СБЕРБАНКА РСФСР МФО 201906 ГРОПРОМБАНК “УКРАїНА” СООБЩАЕТ, ЧТО ДЕНЕЖНЫЕ СРЕДСТВА В РАЗМЕРЕ ДВУХ МИЛЛИАРДОВ РУБЛЕЙ РАЗБЛОКИРУЮТСЯ В ПОЛЬЗУ “ДИР СОВГРУПП” БЕЗ ВСЯКИХ ДОПОЛНИТЕЛЬНЫХ УСЛОВИЙ

13/21-5 ЮЩЕНКО -

*

02 114639 Фунт

02 131362 АП БНК”

І хто ж, цікаво, поширює чутки про нерішучість В.А.Ющенка? Такій рішучості позаздрив би навіть сам Павло Іванович Лазаренко, а цей персонаж, як свідчить швейцарське й американське правосуддя, розумівся на таких ідеях. Наступні події описав у своєму посланні від 4 лютого 1993 року на ім'я Генерального прокурора України Віктора Шишкіна сам Алекс Докійчук. Ось цей лист (документ наводиться зі збереженням особливостей лексики, орфографії і пунктуації його автора):

“Уважаемый Генеральный прокурор!

Спасибо за приглашение посетить Киев как свидетель по делу Агропромбанка “Україна”/Фірми “Батьківщина” в связи с 2 000 000 000 рублей, которые были переведены банком по контракту с “Батьківщиной” в пользу госп. Роберта Пальма и его фирмы “Картеса”/АДВАНС КАПИТАЛ СЭРИСЭЗ” по контракту No 42/39 АА. Как свидетель по этому делу, я Докийчук Александр Михайлович, гражданин США, сообщаю в качестве свидетеля по Вашему запросу следующее: (копии документов прилагаются в алфавитном порядке). 17 декабря 1991 года (по всей видимости Докийчук запамятовал точную дату - 18 декабря), на счет нашей фирмы ДиПСовгруп, были переведены банком “Україна” два миллиарда рублей без нашего знания об этом.

Мы пытались вернуть эти средства, как ошибочно зачисленные, но не удалось, так как к нам приехали два представителя от банка “Україна”, именно Андрей Ч. (здесь и далее фамилии участников автором сокращены до заглавных букв),

Гендиректор “Батькивщины” и Юрий П., представитель “Verury of Chiсago” Они попросили помощи провести конвертацию этих средств (а также и еще добавили 240 миллионов советских рублей) под лицензию No 1 Агропромбанка “Україна”. Они мотивировали это тем, что являясь экологической фирмой, нужно закупить срочно оборудование по Чернобылю. Я решил посмотреть на возможность помочь, тем более, что они мне сказали, что они также представляют интересы правительства Украины.

Я решил написать гарантию на эти средства и сделал запрос в Ц.Б. России. Ц.Б. России отказал помочь. Я тогда опять же решил и пытался вернуть деньги обратно. Тогда в Москву приехал господин Игорь Митюков, и втроем меня просили помочь Украине, и просили поговорить с Картэсой Робертом Пальмом. Я так и сделал. Госп. Пальм согласился помочь. Послепереговоров по телефону несколько раз (они все говорили с Пальмом, а я иногда переводил), Ч. принес напечатанный в январе 1992 года контракт No 42/39АА (*задним числом) для подписи с Пальмом/Картэсой. Потом предыдущий (контракт) был аннулирован в письменном виде. Всю ответственность на себя взяли “Батьківщина” и “ПАЛЬМ / КАРТЭСА /АДВАНС КАПИТАЛ СЭРВИСЭЗ” по контракту No42/39АА без какой либо ответственности для меня лично и моей фирме. После этого прямая связь между Пальмом и “Батьківщиной” была налажена, как мне известно, потому что вдруг я получил гарантию от вице-премьера Украины госп. Масика, через госп. Ч. насчет сохранности всех средств Д и П СовГруп в Агропромбанке “Україна” до создания Международного банка (UNRB).

Господа Ч. и М. открыли счет Д и П СовГруп/ UNRB Банку который создавал Р.Пальм в банке “Україна”. Все это было сделано по согласованию банка “Україна”/”Батьківщина” и “КАРТЭСА/ПАЛЬМ”.

Наша фирма Д и П СовГруп и я лично выступали только как представители ПАЛЬМА/ КАРТЭСЫ, без прав проводить какие либо финансовые операции. Вся ответственность была взята на себя КАРТЭСОЙ/АДВАНС КАПИТАЛ/ПАЛЬМ”, по всем Банковским и Финансовым операциям. В апреле/мае месяце Ч. прибыл в США в нашу фирму D&P Group, Inc для встречи с Робетротом Пальмом и его Сотрудниками.

Еще одно дополнение к контракту было подписано по соглашению между Пальмом и Ч., соглашение было написано задним числом. Р.Пальм приехал в Москву в конце Мая месяца, где они уже встречались чуть ли не каждый день с Ч, П. и М. и т.д.

Дополнения к контракту были подписаны “Батьківщиной” и Пальмом. Когда Пальм и его команда приехали в Москву второй раз, в конце июня, Ч. П., Вероника П. встречались с Пальмом каждый день, без меня, а иногда приезжал Игорь Митюков тоже на эти встречи.

В это время по договору между Пальмом и “Батьківщиной”/”Банком” с Україны через банк “Україна” по согласованию с Пальмом по “SWIFT SYSTEM” (по телеграфу/каблю) было переведено в США 15 миллиардов рублей для конвертации.

Как видите, госп. Прокурор Шишкин, ни я лично, ни наша фирма ничего общего с этим всем не имела, не имеет и иметь не будет. Р. Пальм через своих представителей в NEY YORK и США получил за украинские деньги, минимум $ 2 750 000.00 дол. США! (есть документы)

По письменному соглашению между “Батьківщиной” и” КАРТЭСОЙ/АДВАНС/ПАЛЬМ” могли быть использованы только подписи Р.Пальма или Гэри Джонсона (его уполномоченного представителя в Москве).

Объединенный Национальный Республиканский Банк/

UNRB - этот банк создавался Р.Пальмом и его фирмой на территории С.Н.Г. Пальм поддерживал его сертификатами КАРТЭСЫ, которые были переданы Пальмом за 2 240 000 000.00 рублей (то есть на сумму $35 миллионов дол. США).

Пальм, по согласию с Ч., М./Банком “Україна” создал вексель на 35 миллионов руб. [здесь Докийчук наверное перепутал рубли с долларами, - авт.] для Україны на основании сертификатов, которые были переданы Україне.

Как видим, я и моя фирма были как исполнители без каких либо обязательств и мы действовали для всех сторон, по согласию всех сторон. Мы не несем никакой ответственности!!!”.

Докійчука є досить плутаним. Суть полягає в тому, що він, Докійчук, звів п р е д с т а в н и к а банку “Україна” Ігоря М. та інших ревнителів українських інтересів з якимсь паном Робертом Пальмом. Переговори, за словами Докійчука, вели Вероніка (Віра) П. і представник банку “Україна” Ігор Мітюков. У результаті домовленостей, як пише Докійчук, між Ігорем М. та Робертом Пальмом, з України для конвертації у тверду валюту було переведено ще 15 мільярдів карбованців. За свої послуги, пише Докійчук, Р. Пальм одержав “мінімум $ 2 750 000”, що підкреслено особливо (“є документи”). Характерно, що Докійчук письмово звертався не тільки в Генпрокуратуру. Одне з його послань починається так: “Товарищу Черновилу! г. Киев лично срочно….” Разом з листом, до В.Чорновола потрапило і багато інших документів, які стосуються цієї угоди. Їх В. Чорновіл тоді передав М. Бойчишину, який незабаром після цього... безслідно зник. Припускали, що всі документи зникли разом з їхнім зберігачем. Але деякі документи з папок М. Бойчишина все ж таки уціліли. Їхній зміст мимоволі повертає до старої публікації в газеті “Дзеркало тижня”. Один фрагмент цієї публікації просто надзвичайно цікавий: “…Рух предлагает собственную версию причин исчезновения Михаила Бойчишина.

П о с л а н н я

За два дня до похищения председатель секретариата Руха в телефонном разговоре с американским юристом… говорил об имеющихся у него документах, свидетельствовавших о серьезных финансовых злоупотреблениях высокопоставленных украинских чиновников…” Фамилии тех, кто якобы фигурировал в якобы имевшемся у Бойчишина компромате, звучные - Масик и Гетьман, Звягильский и Ландик, Ющенко и Митюков. Перечислялись счета и фирмы, при помощи которых вроде бы вымывались за кордон кровные украинские денежки… Компромат на небожителей. Американский адвокат, с которым Бойчишин делится компроматами.” (Сергей Рахманин “Разделить шкуру неубитого дракона” 8(229) “ЗН”, 27 лютого - 5 березня 1999 року). Автор публікації поставився до викладеної версії з деякою іронією і досить поверхово, - а даремно. Зміст документів Михайла Бойчишина фіксує деталі тих подій з точністю до дріб'язків.

Є тут і документи, що стосуються переказу 15 000 000 000 радянських карбованців (SUR), переданих, як уже повідав Алекс Докійчук “по “SWIFT SYSTEM” (SWIFT – скорочення від Society for Worldwide Interbank Financial Telecommunications, що перекладається як Товариство Міжнародних Міжбанківських Фінансових Телекомунікацій). У каблограмах містяться вказівки, зроблені від імені АК АПБ “Україна” ( Аgroindustrial Bank “UKRAINA” KIEV), код і позивний: “131136 СОLО SU”, на адресу “Wells Fargo Bank San Francisko” стосовно FOREX CONTRACT (FOREX CONTRACT - це Foreign exchange contract, тобто контракт про обмін валюти).

Згідно з цими вказівками, з кореспондентського рахунка банку “Україна” No. 04-093-830, відкритого заздалегідь у “ВАNКЕR' TRUST COMPANY”, NEW-YORK у банк “Wells Fargo Bank” було переказано 15 000 000 000 SUR (радянських карбованців), з них:

“13 636 363 636.37 SUR” призначалися на рахунок “number 0668-049497 name VORTEX”;

“1 363 636 363.63 SUR” - на рахунок “number 0202303749 name YOKOMURA” “We send you this tlx under order our client “ENERGIYA” due to their contract 58/52-1 DD 19.06.92” - “Ми посилаємо Вам цей телекс за розпорядженням нашого клієнта “ENERGIYA” відповідно до його контракту 58/52-1 від 19.06.92” повідомляв “Bank officer” з банку України Igor Frantskevich (Ігор 30 Францкевич), підлеглий першого заступника правління банку Віктора Ющенка, який на той час уже кілька місяців фактично керував АК АПБ “Україна”, оскільки В. Гетьман очолив Нацбанк.

Цікаво, чи не ця “ENERGIYA” засвітилася на початку 90-х у зв'язку з участю в операціях з відмивання грошей КПРС у Росії? Але… скільки це в доларах США? Якщо обчислювати за тим же курсом, який був застосований до попередніх 2 мільярдів, то 15 млрд. радянських карбованців повинні дорівнювати сумі, що перевищує 233 мільйони доларів США. Либонь, з таким розмахом у ті часи не працював навіть сам Павло Лазаренко! Привертає до себе увагу і те, з якою точністю банкіри відокремили комісійні від “основних” - до останньої копієчки.

А ще запам'ятовується кореспондентський рахунок банку “Україна” No. 04-093-830 у “ВАNКЕR' TRUST COMPANY”, NEW-YORK. Саме на нього 1993 року керований В. Ющенком Нацбанк (в обхід державного Ексімбанку) зобов'яже перераховувати долари США, призначені для формування національного валютного резерву. (Див. ІНСТРУКЦИЯ НБУ N19010/3086-7838 від 28.12.93). Утім, про захоплення кланом Віктора Ющенко доходів валютного ринку України мова ще попереду.

Поміж документів М. Бойчишина збереглася і згадана в “Дзеркалі тижня” переписка з “американським адвокатом”, I. Michael Bak-Boychuk, чий офіс знаходився в Long Beach, California.

Цікавим є також лист, датований 9 березня 1993 року й адресований The Honorable V. Chornovil Deputat, the Parlіament of Ukraine Re: Batkivchyna (Високоповажному В. Чорноволу, Депутатові Парламенту України Відносно Батьківщини). Лист написаний англійською мовою, у ньому американський юрист I. Michael Bak-Boychuk, повідомляє: “Dear Sir: Після додаткової перевірки нашого досьє ми уповноважені оголосити наступні обставини:

1.13 грудня 1991 науково-дослідне екологічне підприємство “Батьківщина”, що діє в Україні, уклало угоду з Window Trading Ltd, Британським концерном, щодо конвертації 2 мільярдів радянських карбованців у 27,8 мільйонів доларів США, які підлягають наступному розподілові:

а) 2,8 мільйони доларів для зарахування в якості комісійних за обмін у Сole Taylor Bank of Chicago, на рахунок No 0690-32386, що належить “Verury Inc”, корпорації, організованій 2 грудня 1991 року і керованій Veronika Pecheny;

б) 25 мільйонів доларів для зарахування в Dresden Bank of Germany, на рахунок No 0875752200/400, що належить Агропрромбанку “Україна”.

2. Підприємство Window Trading Ltd є Британським підприємством, організованим і керованим А.Добриніним, воно брало участь в операціях з радянськими мільярдами й операціях з 60 тоннами золотих мільярдів навесні 1991 року.

3.17 грудня 1991 року Агропромбанк України переказним сертифікатом No 0401005 переказав до Ощадбанку Москви на рахунок No 467998, умовно приналежний D&P SovGroup, російській корпорації, із указівкою про те, що переказний сертифікат спеціально призначений для виконання контракту від 13 грудня, згаданого вище.

4.Приблизно 30 грудня 1991 року згаданий вище контракт між “Батьківщиною” і Window Trading Ltd. був замінений новою угодою про валютний обмін між “Батьківщиною” і Advance Capital, корпорацією, організованою в Британській Колумбії, Канада; відповідно до умов цього укладеного замість колишнього контракту, вся сума повністю у розмірі 31,1 мільйона доларів США депонувалася на рахунку в Cole Taylor Bank of Chicago No. 0690-32386, що належить тій же “Verury Inc”.

5. Приблизно 20 січня 1992 року “Батьківщина” запропонувала D&P SovGroup додатково 200 мільйонів радянських карбованців для валютного обміну під кодом “Forest”, але цей обмін не відбувся.

6. Відповідно до інструкцій Advance Capital, 2 мільярди радянських карбованців, зазначені у переказному сертифікаті No 0401005, були повністю використані для платежів після 16 січня 1992 із зазначеного умовного рахунка резидентам Російської Федерації й Узбекистану. Ми, звичайно, володіємо більшою документацією, включаючи деякі документи, датовані 16-м січня 1992 року, що створили скрутні обставини панові Гайдару і мали наслідком його відставку, але ці документи не можуть повною мірою стати предметом розголосу. Будь ласка, подзвоніть мені, якщо у Вас виникнуть якісь питання.

З повагою I. Michael Bak-Boychuk”.

Наявний у папці М. Бойчишина також Акт від 24.03.92 р. перевірки фінансово-господарської діяльності ТОВ “ДіПСовгруп”, здійсненої відділом оподаткування прибутку громадських організацій.

Цікавий момент відзначено у цьому акті. Виявляється, ще 23 січня 1991 року Докійчук перерахував НВФ “Батьківщина” гроші в сумі 30 000 000 карбованців. А за що і про що - невідомо. От, схоже, і “відкат” або ж згадана вище “подушка” для українського партнера. Щоб легше були погані часи переживати і від прокуратури відбиватися. Тим часом грошики, покрутившись трішки в Російській федерації, пішли за своїм призначенням. У січні 1993 року тодішній перший заступник Генерального прокурора Ю. Гайсинський разом із представником АК АПБ “Україна” злітав у відрядження в США. Метою відрядження було з’ясування питань щодо грошей банку “Україна”, переказаних за кордон. Але ніяких матеріалів зі службового відрядження заступник генпрокурора не привіз. Мабуть, за це Ю.Гайсинський поплатився посадою і незабаром був звільнений рішенням колегії Генпрокуратури, яка розбирала цей випадок неналежного ставлення до своїх обов’язків. Це була остання “слідча дія” у справі “у відношенні посадових осіб АК АПБ “Україна”.

Віктора Ющенка у цій справі навіть як свідка допитати “не встигли”. Справу в терміновому порядку довелося закривати у зв’язку з тим, що тривало підвищення і без того високих посадових осіб, у ній замішаних.

А 26 січня 1993 року В. Ющенко з подачі Івана Плюща був призначений на посаду Голови правління Національного банку України. Через якийсь час заступником Віктора Ющенка був призначений Ігор Мітюков, описаний у письмових показаннях Докійчука, відправлених Генеральному прокуророві. Якщо припустити, що Алекс М. Докійчук - міжнароднийаферист, то хто ж такий тоді Віктор Ющенко та його колеги і підлеглі? Підбивши деякі підсумки, потрібно відзначити, що:

Майже один мільярд пішов на безпроцентне кредитування “Імпексу” і “Русского движения” Криму з Юрієм Мєшковим на чолі.

Два мільярди (за винятком розміру “подушки” - 30 млн.) не повернулися з Москви з рахунка “ДіП Совгрупп” за екстреною телеграфною указівкою Віктора Ющенка “без усяких додаткових умов”.

Ще п'ятнадцять мільярдів переказано за океан на рахунки Vortex і Yokomura.

Мимоволі виникає питання: чи не більше б стали у пригоді ці мільярди тим, хто в результаті фінансових махінацій у 1991- 1992 роках позбувся своїх останніх накопичених при радянській владі трудових заощаджень? Чи, може, все було зроблено правильно: “економічному розвиткові РРФСР” вони були потрібніші?

Тільки РРФСР тут, мабуть, ні при чому, так само як і Чорнобиль або екологія.

Утішає лише одна цитата: “Тема панукраинства должна стать фундаментом, на котором будет осуществляться дальнейшее строительство нашей государственности. Естественно, это должны быть профессионалы с чистыми руками”.

(Виктор Ющенко: “МЫ ДЕВЯТЬ ЛЕТ ЖИЛИ АМОРАЛЬНО” “Зеркало Недели” No 1 (274), 15 - 21 січня 2000 р.). Чим тільки не прикриваються “наші” “пан-українські професіонали з чистими руками” для того, щоб поживитися за рахунок народу… Щоправда, у них зараз прикриття інше. А що думає з цього приводу головний герой? “...Долговая проблема-2000 возникла потому, что еще с 92-го года не было четкого мониторинга государственных финансовых интересов. В сфере использования денег господствовал бардак...” (Виктор Ющенко: “МЫ ДЕВЯТЬ ЛЕТ ЖИЛИ АМОРАЛЬНО” Зеркало недели No 1 (274), 15 - 21 січня 2000 р.). А ось ще одне висловлення: “Я можу з часу роботи в Національному банку декларувати: все, що я робив, я робив для України...“ (“Українська правда”, 29 листопада 2001 р.). Про час роботи в національному банку було сказано далі, але ж навіть сліпому видно: Ющенко не хоче згадувати про те, що було до цього… Вочевидь, розуміти це небажання потрібно так: до “часу роботи в Національному банку” він уже повністю вирішив особисті проблеми матеріального характеру, тепер йому потрібна влада. А навіщо? І чи можна повірити в те, що грішми можна наїстися досита? Не віриться, та й факти це не підтверджують... Далі був Нацбанк. 

РОЗДІЛ 2. ТОВ "НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ".

Національний банк України (НБУ) – це держава в державі. За можливостями свого впливу в Україні НБУ мало в чому поступається Кабінетові Міністрів або Верховній Раді. Нацбанк контролює всі грошові потоки держави. Більша частина інформації про НБУ закрита і засекречена. Таким головний банк країни зробила аж ніяк не специфіка його роботи, а особистий стиль довголітнього керівника Нацбанку Віктора Ющенка, людини потайної, надзвичайно амбіційної, людини, яка болісно реагує на критику. Скажімо прямо – геть не переносить її. Деякі таємниці Нацбанку часів Віктор Ющенко дотепер зберігаються за сімома печатями. Але спочатку - трохи історії. По суті, Національного банку України ніхто не створював. Просто коли всі зрозуміли, що Радянський Союз розвалюється, взяли і перейменували Республіканську контору Держбанку СРСР, а 7 жовтня 1991 року Верховна Рада затвердила Статут НБУ.

З моменту створення діяльність Нацбанку постійно супроводжують інтриги, чвари, а часто і відверто незаконні операції. Так, за чотири місяці до створення НБУ главою його Правління був уже призначений В. Матвієнко. Таким чином, тодішній глава Українського республіканського банку Держбанку СРСР В. Буряк, ніким не звільнений з посади, був поставлений перед скоєним фактом. І це стало для нього неприємним сюрпризом. Дехто стверджує, що зміна Буряка була “триходівкою”, придуманою і реалізованою за допомогою Івана Плюща, у ті часи досить міцно пов'язаного із сільським господарством, а виходить, і з фінансовим кланом при банку “Україна”. Метакомбінації полягала в тому, щоб прибрати В. Буряка руками В.Матвієнка. Для того, щоб надалі якимось компроматом розчистити це місце для близького до І. Плюща Вадима Гетьмана. Компромат не змусив на себе довго чекати, - восени 1991 року розгорілася сварка навколо того, кому “знімати вершки”, пов'язані з контрактом на друкування нової української валюти - гривні. Відбулися “розбирайлівки” між “банкірами-професіоналами” (в особі заступника голови правління А. Станкова) і “націоналами” (їх представляв у банку призначений за квотою “Руху” інший заступник голови, А. Савченко). “Націонали” через зв'язки в діаспорі в терміновому порядку підрядили заокеанську компанію “Canadiеn Banknotes”, а це не сподобалося “професіоналам”, які горіли бажанням передати вигідне замовлення “своїм” партнерам у Європі. У результаті скандалу постраждав ставленик “Руху” А.Савченко, його звільнили з посади, а фірму “Canadien Banknotes” відтіснили.

Главу банку В. Матвієнка незабаром наздогнала відплата Верховної Ради. Робота його була визнана незадовільною. Звільнений він був з формулюванням: “за невиконання постанов Верховної Ради України з питань створення незалежного Національного банку України і формування власної грошово-кредитної політики”. А.Савченко незабаром був повернутий з опали і призначений на почесну і цілком грошовиту посаду українського директора Європейського Банку Реконструкції в Лондоні. Як після такого подарунка зберігати “ганебні зв'язки” з Рухом? Він їх і розірвав. На місце глави НБУ 24 березня 1992 року Верховна Рада, за рекомендацією І. Плюща, поставила В. Гетьмана. Той якраз і підшукав вигідних партнерів для друкування гривні і будівництва монетно-банкнотної фабрики. Тоді Верховна Рада зробила ще одну послугу банкірам. Постановою від 6 квітня 1992 року, за підписом І. Плюща, Нацбанку була передана база “Укрювелірторгу” на вул. Андріївський узвіз, 2 у Києві (для створення “державної скарбниці"). Крім цього НБУ отримав “транспортні засоби відповідно до його заявки” і квартири “для забезпечення житлом професіоналів, залучених для роботи в центральному апараті”. Постанова іменувалася “Про негайні заходи з поліпшення матеріально-технічного забезпечення Національного банку України”, але в другому пункті його містилася наступна вказівка: “Доручити Управлінню справами Верховної Ради України разом з Національним банком України до 1 травня ц.р. вирішити питання про тимчасове відселення Республіканського акціонерно-коммерційного банку “Україна” у приміщення філії готелю “Жовтневий” по провулку Рильському в місті Києві”. Що є спільного між банком “Україна” і “негайними заходами з поліпшення матеріально-технічного забезпечення Національного банку України”? Усе дуже просто. До цього часу банк “Україна” незаконно користувався приміщеннями по вул. Інститутській, 9 у будинку Національного банку України. Такий стан речей викликав нарікання дуже багатьох. Тому-то Іван Степанович, використовуючи привід “матеріально-технічного забезпечення Національного банку України", допоміг банкірам з АПБ “Україна” вирішити їхню невеличку “житлову” проблему. За рахунок держави, як завжди. Приміщення для “тимчасового відселення” у Рильському провулку незабаром перейшли у власність АК АПБ “Україна”. Особливих успіхів на посаді глави НБУ у В. Гетьмана не було. У 1992 році Нацбанк зробив так звану “кредитну емісію” на неймовірну суму - 700 мільярдів радянських карбованців (що дорівнювало 3,4 млрд. доларів США). Це була не забезпечена економічними ресурсами безготівкова грошова маса, значна частина якої була “прокачана” через АК АПБ “Україна” із прибутком для банку і його “постійних клієнтів” – але з тяжкими наслідками для громадян. Робилося ж усе це, зрозуміло, “задля користі вітчизняного сільського господарства”, от тільки в підсумку під кінець року в Україні почався новий стрибок гіперінфляції, від якого постраждали і місто, і сіло. Реальна середня зарплата в Україні впала до 8-10 доларів США на місяць. Перед більшістю громадян держави у всій повноті постала одна проблема: як вижити.

Але фінансового клану, до якого належав Віктор Ющенко, проблеми виживання й злиднів стосувалися мало. Клан про- цвітав і набирав оборотів, плануючи захопити валютний ринок, як плацдарм для посилення свого вирішального політичного впливу в Україні.

Однак незабаром з посади глави НБУ В. Гетьману довелося піти. Відомо, що прибрали його за вимогою новопризначеного восени 1992 року прем'єр-міністра Л. Кучми. При цьому Глава Правління НБУ зробив гарну міну за поганої гри: він “добровільно” попросив відставки і заявив, що іде на знак протесту проти виходу з рублевої зони. “Знак протесту” В. Гетьмана виглядав трохи непослідовним з урахуванням того, що Вадим Петрович, поряд із президентом і прем'єр-міністром, сам же і підписував документи, які передбачають вихід України з “зони рубля”. А крім того, як повідомляла преса, він завіряв співвітчизників, що “реформа денежной системы не отразится на жизни граждан”. (Див. г-ту “Финансовый Киев” за 24 листопада 1992 р.). Утім, зміст попередньої глави демонструє, що у Вадима Петровича і Віктора Андрійовича справді були всі підстави вважати вихід із зони карбованця передчасним для себе. Адже для них особисто можливості гри на курсовій різниці і купівельній спроможності карбованця між Києвом і Москвою, вочевидь, ще не були вичерпані.

Посада глави Національного банку України була ключовою для розвитку фінансового бізнесу. Випускати цю посаду з власної “зони впливу” клан фінансистів від сільського господарства не збирався. Навпаки – мав намір утримувати зубами і кігтями. Зяюча порожнеча на місці глави правління НБУ для них несла в собі потенційну загрозу: конкуренти не дрімали.

Тут знову на допомогу прийшов вірний Іван Степанович Плющ, “однодумець” і “соратник” у політичному і банківському бізнесі.

З деяких пір для легковірних поширюється жаліслива історія про те, як Ющенко був призначений главою Нацбанку. Мовляв, Гетьман і Плющ змусили його піти на це. До цього додається маса правдоподібних деталей про те, що Іван Степанович хитрістю виманив Ющенка у парламент і поставив перед фактом необхідності його виступу і наступного затвердження. (Див. “Зеркало недели” No 20 (344), 26 травня - 1 червня 2001р.). Не зовсім так. Точніше – зовсім не так. На посаду Голови Правління НБУ претендувало аж п'ятеро кандидатів. Для того, щоб сподобатися в парламенті, Віктор Ющенко представив нардепам свою коротку програму. При цьому поклявся вжити всіх заходів задля стабілізації грошового обігу і завірив, що буде працювати “на повних обертах”. (Див. г-ту “Правда України” 27.01.1993 р.).

Призначення на пост головного банкіра було для Віктора Ющенка вкрай своєчасним. Мало того, що воно відкривало нові можливості для зростання особистого добробуту і впливу, це ще був якісний стрибок у кар'єрі. Як було згадано вище, слідчі прокуратури щільно “сіли на хвіст” майбутній “надії нації”, і нове призначення, безумовно, рятувало його від кримінального переслідування. А що стосується листа, написаного одним із слідчих напередодні голосування по кандидатурі Ющенка на ім'я Плюща із описом усіх “витівок” Віктора Андрійовича під час його діяльності на керівних посадах у банку “Україна”, то він таємничим чином зник, і неважко здогадатися, хто саме про це подбав.

Немає сумнівів, що постанова Верховної Ради від 26 січня 1993 року про призначення В. Ющенка на посаду Глави НБУ, яка стала результатом добре продуманого плану, не могла бути прийнятою без прямого сприяння І. Плюща і вдумливої “роботи” В. Гетьмана. Інтереси Івана Степановича Плюща при цьому ніяк не постраждали. Навпаки, - він зробився щасливим власником акцій в АК АПБ “Україна” на суму 7 000 000 карбованців.

Через дев'ять років Плющ, сміючись, розповість в інтерв'ю газеті “Зеркало недели”, що сім мільйонів купоно-карбованцев дорівнюють тепер семи гривням. (“Зеркало недели” No 26 (350), 14 - 20 Липня 2001 року). Як він рахував, цікаво? А рахувати слід за курсом долара в 1992 році. Офіційно середній курс 1992 року $1 = 208 карбованців. Таким чином, 7 млн. згаданих купоно-карбованцев перетворюються на суму, що перевищує 33,5 тисяч доларів США (щонайменше). Додамо до цього дивіденди за дев'ять років і, як кажуть у рекламі, відчуємо різницю...

Не треба розповідати казочки про “сім гривень”, - до 1992 року одна акція АК АПБ “Україна” коштувала 100 000 карбованців. У березні 1992 року на пропозицію В. Гетьмана Були випущені додаткові акції по 10 000 карбованців. У будь-якому разі, за “сім гривень” таких акцій не купиш, та й у вільний продаж вони не надходили, розійшлися між своїми. Або як там у них зараз кажуть, - “нашими українцями”. Зараз кандидат у Президенти України Віктор Ющенко, серед іншого, обіцяє “змінити систему влади” і боротися з корупцією. Тим часом, він сам належить до верхівки фінансово-політичного клану, який цю саму корупцію і породив.

Фінансово-політичні клани, які зробили ставку на Ющенка, давно вже нав'язують своїм співгромадянам до огидності брехливі міфи про його бездоганний “професіоналізм” і “реформаторство”. Ось ще один приклад такої “міфотворчості”, який стосується його діяльності на посаді головного банкіра України:

“Віктор Ющенко з'явився з тіні й енергійно почав проводити роботу з реформування української фінансової системи. Насамперед, він створив потужну команду фахівців-економістів, які стали на чолі Національного банку України”. Ніхто не сперечається з тим, що Віктор Ющенко дійсно “з'явився з тіні”. Що стосується всього іншого, то результати перших кроків В. Ющенка на посаді голови правління НБУ були найжалюгіднішими. Це зараз Віктор Андрійович каже, що він “монетарист”, а тоді...

Одним з перших кроків глави НБУ В. Ющенка був сааме випуск у першому кварталі 1993 року паперових грошей, які збільшили обігову грошову масу у півтора рази. Виправданням цих дій для головного банкіра послужила необхідність “надати кошти на посівну”.

Гроші були пропущені через підконтрольний кланові Ющенка-Гетьмана АПБ “Україна”. У результаті в країні почалася небувала інфляція, а більшість колгоспів зробилися боржниками АПБ “Україна”.

Уже до середини літа було випущено 1,5 трильйона карбованців не забезпечених товарними ресурсами паперових грошей, нібито “на посівну”. 75% з них були прокачані через банк “Україна”. (Див. г-ту “Деловая Украина” No 65 1993р.). До сільськогосподарського товаровиробника ці гроші не доходили.

Але банкіри ними покористувалися, як завжди. Схема прокачування була щонайпримітивнішою. Кредити надавалися на суму не менше мільярда і тільки “своїм людям”.

У день отримання кредиту 15% від загальної суми клієнт одержував у касі банку готівкою – і моментально повертав цю суму “на знак подяки” банкірові. Решта суми за допомогою того ж банку конвертувалася в долари і надходила в повне розпорядження клієнта. На поверненні кредиту ніхто особливо не наполягав. Але якщо навіть кредит повертався, то в результаті гіперінфляції “клієнт”, що повернув кредит банкові, на цілком “законних” підставах мав гігантський “навар”. Він наварював собі на кожному мільярді карбованців, отриманих влітку і повернутих наприкінці року, від 50 до 100 тисяч американських доларів. Адже кредит видавався під 360% річних, а інфляція в 1993 році склала 10000%. За даними Світового Банку, рівень інфляції в Україні в другій половині 1993 року був найвищим у світі. І не даремно член правління Українського юридичного фонду Володимир Сумін, вічна йому пам'ять, в одному зі своїх інтерв'ю розповідав: “Сегодня они (банки) являются основными грабителями народа. Взял утром миллиард в кредит, купил доллары, а вечером их продал, заработал 100-150 миллионов карбованцев”. (Див. г-ту “Деловая Украина” No 58 1993 р.). Цього панові Ющенку видалося мало, і НБУ разом з Кабміном доводять додаткову грошову масу до 10,9 трильйонів карбованців, пояснюючи це врахуванням “збільшення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію” (див. текст спільної Постанови КМУ і НБУ No 665 від 21 08.93 p.). Менше ніж через місяць, 17 вересня, В. Ющенко підписує постанову, в якій емісія доводиться до 16 трильйонів крб. (див. текст спільної Постанови КМУ і НБУ No 744 від 17. 09.93 р.), а вже в листопаді В. Ющенко разом з Ю. Звягільським установлюють вал “фантиків” у “граничному розмірі 22,5 трильйонів карбованців”! Життя селян або, приміром, шахтарів від цього не стало кращим. Зате з тих пір жоден день народження грошового воротія Юхима Звягільського не обходиться без участі іншого грошового скорохвата Віктора Ющенка. А подружилися ці добродії на ґрунті спільного служіння гаряче любимому українському народові. Ця “любов” коштувала "маленькому українцеві" 10000% інфляції до кінця 1993 року, а його реальна зарплата упала нижче 8 доларів. От би змусити самого Ющенка пожити на ці гроші, хоча б місяців з півтора. «Основні напрямки грошово-кредитної політики НБУ на 1993 рік”, затверджені Верховною Радою, передбачали збільшення грошової маси лише в 1,9 рази. У результаті зусиль Віктора Ющенка вона зросла в 18,9 рази! “Монетарист” випустив “фантиків” у десять разів більше, ніж планувала Верховна Рада. Ну, а в серпні 1993 року в сховищах НБУ були виявлені 12 мільярдів старих російських карбованців, які (з невідомих причин) не були вчасно обмінені на нові. Газетярі приписали цей залишок нерозторопності НБУ, але деякі експерти стверджували, що насправді то була невдала афера банкірів. Підсумок: 12 млрд. карбованців, які могли і повинні були працювати на економіку України, були перетворені на купу злежаної макулатури. (Див. газету “Деловая Украина” No 63, серпень 1993 року).

Наприкінці 1993 року В. Ющенко привселюдно зізнався:

“Мы не владеем информацией о наличии реальной суммы денег в Украине, не знаем, сколько ей нужно” (див. газету “Деловая Украина” No 95, грудень 1993 року).

Непогана заява для “професіонала”. А що ж головний банкір робив цілий рік на своїй посаді? Окремі журналісти стверджують, що Ющенко в 1993 році “заглибився у вивчення макроекономіки” і навіть на якийсь час зовсім “зник”. Але, скоріш за все, займався він зовсім не ліквідацією своєї макроекономічної безграмотності. У нього були зовсім інші заняття.

Так, наприклад, була виділена невелика група банків, для яких кредити НБУ видавалися за ціною, в 3-5 разів нижчою за реальну ціну кредиту. (Див. газету “Деловая Украина” No 79, жовтень 1993 року). Зате протягом усього 1993 року В. Ющенко не зміг зробити найелементарнішого, - запровадити нову систему банківських розрахунків замість застарілої радянської, яка діяла ще з часів О. Косигіна. З цього приводу раз у раз виникали непорозуміння і конфлікти між персоналом, клієнтами і банківськими менеджерами. Усі просто плуталися у взаємосуперечливих інструкціях Держбанку СРСР зразка 1978 року. Але це ще півбіди. Плутаниною щосили почали користуватися шахраї й аферисти всіх мастей. Особливо це стосувалося міжбанківських розрахунків. На початку 1993 року головного банкіра попереджали і журналісти, і МВС: у міжбанківських оборотах з’явилися підроблені чекові книжки і фальшиві авізо. Що робить голова правління НБУ Ющенко? Він підписує і розсилає Постанову N 57 від 15.07.93 року, але при цьому... рекомендує “регіональним управлінням і Національному банкові України” (тобто самому собі?) “організувати роботу з комерційними банками щодо вивчення і запровадження в дію нової системи міжбанківських розрахунків”. Таким чином, справа далі “вивчення” не пішла. Тим часом ударив грім. Органами МВС України була зафіксована робота не встановленого телеграфного апарата, з якого протягом червня-жовтня 1993 року були передані 43 кредитових авізо. За ними на рахунки клієнтів Укрсоцбанку, Укрексімбанку, Укрінбанку, Промінвестбанку, Агропромбанку “Україна”, Перкомбанку, Східно-українського біржового банку “Гарант" були зараховані фіктивні грошові кошти на загальну суму 153.130.600.000 крб. Майже всі ці гроші негайно ж після зарахування були зняті з рахунків клієнтів, конвертовані у карбованці, а потім – у долари або ж переведені на рахунки за межами України. При середньому офіційному курсі карбованця в 1993 році (1 долар = 4539 крб.) сума викрадених коштів склала 33736638 доларів США. Операція вражала організаційними масштабами, злагодженістю дій її учасників і їх разючою поінформованістю в банківських технологіях і структурі банківських установ України. Так, приміром, злочинці мали інформацію про ключі автоматичного кодування позивних і автовідповідачів телетайпів усіх банківських установ України. Крім того, вони мали ключі криптографічних кодів телеграфних кредитових авізо і підтверджень до них на кожен день 1993 року. Ця інформація була секретною, а зберігачем цієї інформації був Національний банк, керований Віктором Ющенком.

Через якийсь час у поле зору слідства потрапили люди, які входять у близьке оточення Віктора Ющенка. Ці люди були друзями його сім’ї, щорічно брали участь у святкуванні його дня народження, вони мали безперешкодний доступ до будинку і службового кабінету Глави НБУ в будь-яку годину дня і ночі. Ім'я Віктора Ющенка числилося в списку осіб, які регулярно одержували продовольчі “пайки” від фірми, очолюваної людьми, що потрапили під підозру. Підозри знайшли свої підтвердження – і влітку 1996 року троє підозрюваних були затримані. Один з них був затриманий в автомобілі, за кермом якого перебував тодішній голова правління Народного банку В. Огієнко. Зазначений автомобіль марки “Мерседес” був заарештований і згодом конфіскований судом, тому що був придбаний на гроші, отримані за фіктивними авізо (Див. Вирок у справі No1-4/2000). Що стосується В. Огієнка, то він незабаром був рекомендований Віктором Ющенком на посаду виконавчого директора Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. (Див. Постанова Правління НБУ від 25 січня 1999 року N 29). Незабаром після арешту підозрюваних патронована Віктором Ющенком газета “Україна молода” вибухнула патетичною статтею, зверненою до тодішнього Генерального прокурора, з вимогою негайно випустити на волю “незаконно арештованих”.

Досудове слідство у справі тривало більше шести років, матеріали його склали 160 томів. Під час слідства за нез'ясованих обставин частина документів таємничим чином зникла, у тому числі і письмові вказівки про отримання Віктором Ющенком в одній з фірм “пайків” з делікатесами й елітними спиртними напоями в 1993 році. Три роки в Київському міському суді тривало судове засідання. Ніхто з підсудних своєї провини не визнав. Вони говорили, що їх використовували і підставили, і навперебій кивали головами у бік банківської системи. У числі свідків було багато високопосадових осіб цієї самої банківської системи України. Серед них - згаданий вище В. Огієнко, на той час просунутий на посаду виконавчого директора Фонду гарантування внесків фізичних осіб НБУ, заступники голови правління НБУ В. Кравець, Я.Солтис і багато інших. У числі “багатьох інших” особливу цікавість викликали директор фізкультурно-оздоровчого комплексу Банкнотно-монетного двору Національного банку України В. Євсєєв і президент фірми “Юргарант” такий собі А. Святоцький. Перший був Генеральним директором фірми “*** Gmb”, на яку злочинці переказали істотну частину майна, придбаного на вкрадені грошові кошти. Що стосується пана Святоцького, то він у суді підтвердив той факт, що особисто в жовтні 1993 возив з Ужгорода до Києва валізи з карбованцями готівкою і передавав їх “невстановленим особам”. Усього, таким чином, через його руки пройшло 4 млрд. млн. карбованців. Навіть у перерахунку за тодішнім ринковим курсом УМВБ (1 долар = 31500 крб), це склало - 129 365 доларів США. При обміні ж за офіційним курсом НБУ (1 долар = 5870 крб.) доларовий еквівалент склав 682 579. Кому призначалася і була передана готівка в сумі більше 46 півмільйона доларів, установити не вдалося. Свідок Святоцький цих людей так і не згадав. (Див. Вирок у справі No1-4/2000, аркуш справи 632).

За дивним збігом обставин, уже в той час, коли А. Святоцький свідчив у Київському міському суді, прем'єр-міністр В.Ющенко призначив його своїм радником. (Див. Постанова від 12 червня 2000 р. N 953 “Про призначення Святоцького А.Д. радником Прем'єр-міністра України”).

Точно за таких самих обставин отримав своє призначення і пан В. Євсєєв, який давав свої показання трохи раніше за Святоцького. (см. Постанова від 31 січня 2000 р. N 178 “Про призначення Євсєєва В.В. радником Прем'єр-міністра України”).

Чи не ці високі призначення так погано вплинули на пам'ять свідків? У цій кримінальній справі до майбутньої “надії нації” слідству докопатися так і не вдалося, хоча деякі члени слідчої бригади і стверджували, що вони зробили б це, якби їм не перешкодили “товариші нагорі”. Слідчі в один голос твердили, що плутанина з міжбанківськими платежами, нароблена Нацбанком у 1993 році, і високий ступінь поінформованості обвинувачуваних були справою далеко не випадковою. Як би там не було, - не пійманий - не злодій. І Віктор Ющенко отримав можливість продовжувати свої “реформи”. Дехто зараз поширює міф, нібито випуск паперових грошей, а отже, і зубожіння народу України – “заслуга” першого президента. Щоб не бути голослівними, потрібно згадати, що В. Ющенко брав участь у випуску фантиків і після відходу Л.Кравчука з посади президента. Дефіцит державного бюджету покривався, як і колись, прямою грошовою емісією НБУ. Наслідком знову стала рекордна гіперінфляція, яка перевищила 10250%. Валютний курс карбованця за 1994 рік знизився у 8,3 рази. До всього ще додалася щонайжорстокіша криза неплатежів, яка стала результатом непродуманих дій головного банкіра. Ця криза вдарила у першу чергу по кишені людей, які жили на одну зарплату. Зарплату цю просто перестали виплачувати, і борги по ній росли місяцями.

Отже, й у 1994 році В. Ющенко не досяг великих успіхів у справі “стабілізації грошового обігу”, що він обіцяв при вступі на посаду. Непродуманість дій НБУ, за оцінкою експертів, полягала в тому, що монетарні обмеження, які він проводив, призводили лише до короткочасного обмеження інфляції. Але при цьому нагромаджувалися неплатежі і борги по зарплаті, що, зрештою, призводило до нового випуску “фантиків” і до нового стрибка інфляції.

1994 рік відзначений ще одним “досягненням” банкіра-реформатора. 29 січня була видана спільна постанова Кабміну і НБУ N 49 “Про контроль над видачею в 1994 році коштів, спрямованих на споживання”. Сенс цієї постанови полягав у тому, щоб урізати до краю фонд заробітної плати й обмежити можливості підприємств усіх форм власності платити своїм працівникам бодай скільки-небудь пристойну зарплату. І хоча постанову замість Ющенка підписав його перший заступник Стельмах, без його згоди така постанова не з’явилася б на світ. Скоріш за все, Ющенко просто не хотів світитися. 1995 року економіка трошки зміцніла, але в базі даних Верховної Ради міститься постанова від 8 лютого 1995, де чорним по білому записано: “На прохання Кабінету Міністрів і Національного банку України дозволити Національному банкові України здійснити первинну кредитну емісію в лютому 1995 долі в обсязі 25 трлн. крб...” “На прохання” НБУ, тобто, Віктор Ющенко сам про це просив. Чи потрібно і казати, через які банки прокачувалася ця емісія? Природньо, що на зарплату вчителям і шахтарям ці гроші не пішли. 1995 року В. Ющенко дав розпорядження засекретити відомості про борги по зарплаті. Він краще за всіх розумів, що так звана “монетарна” політика проводилася за рахунок затягування поясів “роботяг”. Багатьом журналістам і політикам тих часів запам'яталася цинічна фраза, кинута ним ніби мимохідь: “Если денег на решение проблемы задолженности по зарплатам нет, то их - нет, и значит нужно выплачивать лишь текущую зарплату, оставив 48 задолженность на потом”. (“Зеркало недели” No 39 (156), 27 Вересня - 3 Жовтня 1997 року).

Під приводом користі для України її громадянам – простим громадянам - було запропоновано просто голодувати. Тим часом, 21 листопада 1995 року Верховна Рада Постановою 439/95-ВР, заднім числом, затвердила розподіл прибутку Нацбанку, отриманого в 1994 році і використаного в 1995.

Загальна сума прибутку Нацбанку за 1994 рік склала 8 трильйонів 268 мільярдів карбованців, що за середнім курсом НБУ того року дорівнювало 57 818 181 доларів США. З цієї суми тільки на “фінансування заходів щодо соціального захисту працівників системи” було витрачено 458 млрд. 500 тис. крб. або 3 206 293 доларів США. (Див. Постанова Верховної Ради України “Про звіт про роботу Національного банку, баланс його діяльності і зведений баланс банківської системи і розподіл прибутку Національного банку України за 1994 рік” від 21 листопаду 1995 р. No 439/95-ВР). Як розшифрувати слова “заходи щодо соціального захисту працівників системи”? Це дуже просто. Це - коли самі фінансові професіонали з дуже чистими руками, їхні родичі, включаючи сватів і кумів, ні в чому собі не відмовляють. Звичайно, за рахунок “системи”, тобто, в остаточному підсумку, за рахунок населення.

За 1995 рік прибуток НБУ склав 14 трильйонів 83 мільярди 400 мільйонів, що за середнім курсом НБУ того року дорівнювало 96 605 775 доларів США. З цієї суми знову-таки на “фінансування заходів щодо соціального захисту працівників системи” було витрачено 1 трильйон 66 тис. крб. або 7236587 доларів США. (Див. Постанова Верховної Ради України “Про звіт про роботу Національного банку, баланс його діяльності і зведений баланс банківської системи і розподіл прибутку Національного банку України за 1995 рік” від 19 червня 1997 p. No 376/97-ВР). Отже, для одних “контроль над видачею коштів” і “грошей немає” навіть на зарплату, а для інших - повний державний пансіон у вигляді “заходів щодо соціального захисту працівників системи” на мільйони доларів США і повна безконтрольність у витратах.

Зараз В. Ющенко ставить собі в заслугу запровадження гривні. Але і це викликає сумніви. Стабілізація карбованця на оцінці 190-200 тисяч за 1 долар відбулася ще наприкінці 1995 року, але тоді він запроваджувати гривню побоявся.

На проведенні грошової реформи наполіг не хто інший, як Павло Лазаренко, причому наполіг у щонайжорсткішій формі. Саме П. Лазаренко став Головою Державної комісії з проведення грошової реформи, де В. Ющенко був усього лише заступником. Саме П. Лазаренко подбав про те, щоб реформа була “гранично чесною і відкритою”, без дискримінацій і конфіскацій, хоча все зводилося до дуже тонкого психологічного розрахунку. Всі звикли, що держава їх дурить, тому кожен, хто міг, почувши про майбутній обмін купоно-карбованців на гривні, кинувся переводити свої невеличкі заощадження з купоно-карбованців у долари. Деякі так боялися бути “кинутими”, що спускали заощадження за спекулятивним курсом; за 1 долар давали від 200 тис. крб. - у Києві, до 250 тис. крб. – на периферії.

Проте, як і було обіцяно, протягом двох тижнів вересня 1996 року всі старі грошові знаки були обмінені на нові без яких-небудь обмежень, за курсом 100 тис. крб. = 1 гривня. І всі невимовно здивувалися і навіть запишалися: мовляв, яка чесна держава і який гарний хлопець головний банкір. Сам він не зникав з екранів телевізора і бундючився, гордо віщаючи про “відкритість і прозорість”. Але... Експерти дуже здивувалися, коли 2 вересня 1996 року курс гривні був оголошений не за тим ринковим курсом, що склався на момент обміну, а за штучно встановленим заздалегідь Нацбанком за допомогою драконівських обмежень на торгах УМВБ.

Головний банкір оголосив, що гривня, мовляв, “не буде занадто дорогою стосовно долара”, а “потягне” усього за курсом 1 долар = 1,76 грн. Це означало, що1 грн. = 0,5681 долара США. Усі патріоти захлопали в ладоши, - як добре, що наша гривня прирівняна до німецької марки, адже німці такий солідний народ.

І тільки фахівці звернули увагу і зрозуміли, чому це раптом за лічені дні до обміну купонів на гривні не тільки в Україні, 50 але і на московських біржах, деякі темні особистості скуповували купоно-карбованці за найпослідущими викидними цінами. Цікаво, скільки заробив той, хто продав свій долар за 1-2 дня до реформи на біржі в Москві або на “чорному ринку” у Києві, у середньому, як мінімум, за 220 тисяч крб., потім обміняв ці 220 тисяч крб. на 2,2 грн., а потім на отримані гривні знову купив долари за курсом, установленому Віктором Ющенком і Павлом Лазаренком?

От який ланцюжок виходить: $1 = 220 тис. крб. = 2,2 грн.

= (2,2 х 0,568) = $1,250.

Непогано за якийсь тиждень “приварити” до наявних у тебе 1000 доларів ще 250. А якщо врахувати, що в оборот були пущені не тисячі, а мільйони доларів США? Отримати на кожному мільйоні додатково $250 000 усього за кілька днів, - це круто. Прибутковість у 7-9% річних в усьому світі вважається дуже навіть непоганим вкладенням капіталу, а тут – приріст цілих 25% протягом якихось двох тижнів! За офіційними даними, за перші два тижнів "реформи" у готівковий обіг було введено 313 000 000 гривень, що дорівнює 177 784 000 доларів. Якщо помножити цю цифру на 25%, то виходить дохід учасників операції під назвою "грошова реформа". Він дорівнює приблизно 44,5 мільйонів доларів. Але це - всього лише доходи від обміну готівкової маси. Що стосується “безготівки”, - там цифри на порядок вищі, але вони – таємниця за сімома печатками НБУ Віктора Ющенка.

Виникає питання, хто знав, що курс гривні при проведенні грошової реформи буде встановлений необгрунтовано? Віктор Ющенко знав, безсумнівно; Лазаренко, як безпосередній керівник Віктора Ющенка в справі реформи, теж повинен був знати. Експерти стверджують, що все це і було справою рук Лазаренка і його партнерів. Нехай так, але... Адже не П. Лазаренко, а саме В. Ющенко був уповноважений визначити курс гривні 2 вересня 1996 р., що робить його ключовим учасником операції.

І якщо люди П. Лазаренка так упевнено скуповували купоно-карбованці напередодні реформи, то навряд чи б вони це робили, не знаючи точно, що їхні зусилля окупляться з прибутком у 25%.

Отже, скоріш за все, Лазаренко і Ющенко явно працювали в тандемі: перший придбав реальний фінансовий капітал, а останній - ще і політичний, продзижчавши нам усі вуха про небувалу дотепер “чесність” і “прозорість”... При підбитті підсумків реформи Ющенко зізнався, що провів "наличную долларовую эмиссию, ожидая повышения некоторого спроса на валюту. Именно таким образом было "нейтрализовано" 20 триллионов крб." (Див."Бизнес" No37, 24 вересня 1996 року). А це означає, що Віктор Ющенко через своїх партнерів вкинув в обіг близько 100 мільйонів доларів. Така операція припускає "скромний" прибуток 25 мільйонів доларів.

Мабуть, і сам Ющенко не був обділений. Адже, як каже його друг, "соратник" і “особистий ординарець” Олег Рибачук: “У Ющенко так сложилась судьба, что он всегда шел по столу, заставленному едой. Ее были горы. И мне жизнь давала возможность перекусить, и неплохо…” (див. “Главред” 14/04/03).

Хто-хто, а вже Олег Борисович звички свого беззмінного шефа повинен знати, і непогано. Ну що ж, тепер зрозуміло, що являла собою “енергійна робота з реформування фінансової системи”.

А тепер - пару слів про “потужну команду фахівців-економістів”. Колишні заступники Голови НБУ Віктор Кравець і Володимир Бондар - безумовно, члени цієї команди. Щодо кожного з них наявний вирок кримінального суду, який встановлює, що вони вчинили злочин у фінансовій сфері.

В. Бондар, приміром, за даними прокуратури, 16 грудня 1997 року уклав “свідомо збиткову угоду з іноземним банком Credit Swiss First Boston (Кіпр) на розміщення в останньому $75 млн. золотовалютних резервів України, внаслідок чого державі завдано матеріального збитку на суму більш ніж $5 млн.”. Дивовижно, але на жодному документі, пов'язаному з цією угодою, слідчі не знайшли підписів Віктора Андрійовича. Як тут знову не згадати про Павла Лазаренка, - той теж діяв, не 52 залишаючи слідів. Але тут Віктор Андрійович самого Павла Івановича переплюнув. Він узяв і просто здав члена своєї команди “реформаторів-фінансистів”, і ще як здав! Спочатку Ющенко звільнив Бондаря з посади. При цьому він промовив наступні слова: “Ця ситуація і ваші мотиви мені, як банкірові, зрозумілі. Але з етичних міркувань ви повинні подати у відставку”. Звільненого В. Бондаря відразу посадили до в'язниці, а сам Ющенко від будь-якої причетності до афери цілком відхрестився, квапливо повідомивши: “Я, в бытность свою председателем Нацбанка Украины, не визировал ни одного из этих документов и не был заранее поставлен в известность об этих операциях”. (“Факты”, 23 березня 2000 р.).

Зверніть увагу на стиль. З передбачливістю запеклого рецидивіста Ющенко стверджує про те, що не тільки не ставив підпису (не візував), але і слихом, мовляв, не слихав, і чутки не чув (“не був заздалегідь поставлений до відома”). Якщо звернути увагу на слово “заздалегідь”, то виходить, що після підписання документів до відома його все-таки поставили, але він і вухом не повів. Якщо документи 16 грудня 1997 р. підписував В. Бондар, то де був у цей час сам Ющенко і в якому він стані перебував? Що він робив? де знаходився? - на лікарняному ліжку? – пив гірку? Та ні, він у цей час був “при виконанні” і навіть відпустки за свій рахунок не брав. Що говорить з цього приводу Статут НБУ? А у Статуті Національного банку України, який був затверджений Постановою Президії Верховної Ради України від 7 жовтня 1991 року N 1605-XII0 і діяв до 20 травня 1999 року, записано, що:

“Голова правління Національного банку керує всією діяльністю Національного банку і несе персональну відповідальність за виконання покладених на Національний банк завдань і виконує наступні функції:

в) розпоряджається відповідно до діючого законодавства всім майном Національного банку, видає доручення, установлює порядок підписання зобов'язань і видачі доручень від імені Національного банку, а також здійснює представництво за кордоном з усіх питань Національного банку” (зі ст.20 Статуту НБУ).

Увага: За кордоном представництво Національного банку здійснює Віктор Ющенко, і тільки він, - з усіх питань! Таким чином, за Статутом НБУ саме Віктор Ющенко, а не Володимир Бондар зобов'язаний був підписувати всі зазначені документи. А якщо він доручив це В. Бондареві, то повинен був перевірити, як В. Бондар виконав його доручення. Що з цього випливає? Документообіг Нацбанку влаштований так, що без доручення і без відома Віктора Ющенка Володимир Бондар просто не мав ні права, ані можливості підписувати жоден документ. А це, у свою чергу, означає, що навряд мова повинна йти про недбалість, а, скоріш за все, про злочинну змову. І у в'язницю саджати потрібно було саме його, - Віктора Ющенка. Отут виникає ще одне міркування: учасником угоди, за яку посадили В. Бондаря, був якийсь “Реал-Банк”, відомий тільки тим, що він діє в Харкові. У місті, де має свій бізнес брат головного банкіра - Ющенко Петро. Отже звалити всю провину на В. Бондаря - це воістину з хворої голови – та й на здорову. Ну, а особливої пікантності справі додають “етичні міркування”, через які Ющенко звільнив Бондаря. Це так, ніби піхотний капітан програв у карти казенні гроші, а застрелитися запропонував своєму денщикові.

Гарна і “команда фахівців-економістів”! Але найкращий за всіх, звичайно ж, він, - Ющенко Віктор Андрійович, її без- змінний капітан. Прийшла черга розповісти і про захоплення валютного ринку.

Відкриті історичні документи часом дозволяють докопатися до найнесподіваніших фактів. Спочатку - кілька слів на пояснення теми. Валютний ринок - це певним чином організовані відносини з приводу купівлі і продажу іноземної валюти.

У ті непевні часи структура ринку тільки формувалася. Основні обсяги операцій на українському валютному ринку були пов'язані з конвертацією коштів через російські канали.

АК АПБ “Україна” був одним зі співзасновників Московської валютної біржі, тому «банкіри-професіонали» качалися у схемах “прокачування” карбованця через російські канали, немов сир у сметані. Річ у тім, що карбованець у Києві “валився” набагато швидше, ніж у Москві, несучи злидні більшості з тоді ще 52 мільйонів жителів України. На цьому тлі, як стверджує Юлій Йоффе, “возникала финансовая мафия Украины, не менее хищная и опасная для своего народа, чем газовая, нефтяная, карбамидовая либо любая другая”. (Юлий Иоффе “Один на один с системой”). З цієї причини і Валютну біржу при Нацбанку ніхто особливо розвивати не поспішав.

У ст.8 Статуту НБУ, затвердженого ще Постановою Президії Верховної Ради N 1605-XII від 7 жовтня 1991, було встановлено, що НБУ “організує роботу республіканської валютної біржі при Національному банку України”. Але лише 15.09.92, майже через рік, голова правління НБУ В. Гетьман затверджує “Тимчасові правила здійснення операцій на валютній біржі НБУ". При тому, що країна зазнавала катастрофічної нестачі валюти, це було більше схожим на саботаж. Природно, що вихід з рублевої зони не дуже-то влаштовував цих людей. Але, хотіли вони того чи ні, вихід України з зони карбованця кардинально змінював ситуацію. І В. Ющенко, і В. Гетьман це дуже добре розуміли. Ось що розповідають очевидці: “...У команді прем'єра Л.Кучми часто озвучувалися думки про те, що фінансисти наживаються на різниці між дисконтними ставками між Україною і Росією. Банкірів в очі і позаочі обвинувачували в тому, що вони знекровили українську економіку, кредитуючи Російську федерацію, і одержують надприбуток... а заводи і шахти стоять... Одним з головних критиків був Юлій Йоффе. Найцікавіше, що обвинувачень Йоффе ніхто не спростовував. Це стало одним із приводів того, що Л. Кучма зажадав від Л. Кравчука і І. Плюща відставки В. Гетьмана. Це було також і одним з аргументів за якнайшвидший вихід з рублевої зони, прихильники його сподівалися, що не буде такого відтоку грошей за кордон... Усіма справами щодо виходу з рублевої зони займався Микола Сивульский (заступник голови правління Нацбанку), а Гетьман підписував, що від нього вимагали, але сам себе цим не утруднював. Він дратувався і говорив, що куди вони, мовляв, поспішають. Було зрозуміло, що йому особисто це не подобається, але він не зізнавався, чому... Я думаю, причина була в тому, що під загрозу були поставлені інтереси Гетьмана і його людей на валютному ринку. Навколо президента Кравчука і нового прем'єра Кучми увивався якийсь Ігор Маркулов, який обіцяв їм створити валютну біржу, як у США. На початку листопада Кучма призначив Маркулова своїм головним радником з економіки, а в другій половині листопада Вадим Петрович подав заяву про відставку, але Плющ не виніс її прямо на сесію, а прийняв проміжне рішення на Президії і пообіцяв помирити В.Гетьмана з прем'єром. Але з цього нічого не вийшло. Я думаю, що Вадим Петрович був одним з тих, хто розумів, що вихід з рублевої зони дасть поштовх розвиткові валютного ринку в Україні. Він говорив, що Україна до цього не готова. Але я зрозумів так, що це він сам був до цього не готовий, ще і боявся, що конкуренти його випередять. Тому він у терміновому порядку і став займатися валютною біржею, відразу, як написав заяву про відставку, - це обіцяло великі доходи… Плющ змушений був порушити питання про відставку В. Гетьмана на голосування у Верховній Раді в 18 грудня 1992 року. У день голосування про його відставку В. Гетьман поїхав підписувати документи по валютній біржі...” (експерт із числа діючих банкірів, який поділився наведеними вище відомостями, побажав залишитися невідомим, керуючись міркуваннями особистої і комерційної безпеки).

Ці відомості знаходять своє підтвердження в документах і повідомленнях преси. Справді, постановою N 606 від 3 листопаду 1992 р. Маркулов І.Р. був призначений головним радником прем'єр-міністра України, дійсно, Ігор Маркулов оголошував у пресі про свої плани створити при Кабінеті Міністрів валютно-фондову біржу “за типом США”. (Див. газети “Финансовый Киев” No 49, “Деловая Украина” No 50). Правда і те, що В. Гетьмана з посади глави правління НБУ звільняли двічі. Перший раз це було зроблено постановою Президії Верховної Ради від 23 листопада 1992 р. N 2822-XII, коли було вирішено: “Задовольнити викладену в заяві Голови Правління Національного банку В.П. Гетьмана прохання про відставку”. Другий раз - майже через місяць постановою Верховної Ради від 18 грудня 1992 р. N 2883-XII було вирішено:

“Прийняти відставку Голови Правління Національного банку В.П. Гетьмана згідно з його заявою”. А ось ще одне повідомлення з офіційної інформації: “Українська Міжбанківська Валютна Біржа створена Установчим Договором про створення і діяльність Української Міжбанківської Валютної Біржі, укладеним 18 грудня 1992 року” (див.Інтернет-сайт УМВБ - www. uice.com.ua). Дивною є інша річ: минає цілих шість місяців і двадцять днів – і голова Правління НБУ Віктор Ющенко раптом особисто підписує Постанову Правління Нацбанку N 50 від 08.07.93 р., де чорним по білому було записано буквально наступне:

“Створити Українську міжбанківську валютну біржу (далі Біржу) як постійно діючий центр по проведенню на території України операцій з купівлі і продажу іноземної валюти уповноваженими комерційними банками”. (Пункт 1 Постанови НБУ N 50).

А навіщо Ющенко потрібно було робити вигляд, що він створив УМВБ, у той час як вона була створена набагато раніше, а Нацбанк учасником її створення не був? І бути не міг? А ось для чого. В. Гетьман попрацював на славу, і результат говорив сам за себе. Не минуло й місяця з дня задоволення Президією Верховної Ради прохання про його відставку, а Установчий Договір і Статут Української міжбанківської валютної біржі (УМВБ) були вже готові і підписані. Крім того, “своя людина” клану - Віктор Ющенко – в січні 1993 р. зайняла посаду глави НБУ.

Але для того щоб з “паперової” УМВБ на рівному місці зробити дієву авторитетну структуру і залучити клієнтів, потрібно було вкласти чимало таланту, енергії, а головне - грошей.

Крім того, Кабмін не відмовився від своїх планів створення валютної біржі, а це робило УМВБ структурою геть нікчемною. З цієї причини створення УМВБ 18 грудня 1992 р. не афішувалося, а Нацбанк активізував роботу згаданої вище Валютної біржі при НБУ. Таким чином клан Ющенка вирішував одночасно два завдання. З одного боку, усувалися претензії Кабміну на створення біржі, з іншого боку, готувався грунт для діяльності УМВБ. Директором Валютної біржі при НБУ із самого початку був призначений О. Андронов, ставленик Віктора Ющенко. У 1992 році Валютна біржа НБУ встигла провести кілька торгів, та й ті лише наприкінці року. На останніх з них, 1 грудня, приміром, було продано усього лише 2 380 000 доларів США.

У першій половині 1993 року потужність Валютної біржі НБУ незрівнянно зросла. Середній тижневий оборот її дорівнював 20-25% обороту Московської міжбанківської валютної біржі і на початку липня 1993 року складав уже 142,6 млн. доларів. На біржі була розроблена технологія торгів, був укомплектований штат, який набув необхідного досвіду. Доходи від діяльності біржі поповнювали скарбницю держави. Здавалося б, потрібно лише плекати і пестувати таку корисну для суспільства і держави організацію, але все відбулося (і, як виявилося, не без допомоги Віктора Ющенка) зовсім інакше.

У згаданій вище постанові Правління НБ N 50 від 08.07.93 р. “Про Українську міжбанківську валютну біржу”, серед іншого містилася така вказівка: “…Установити, що Міжбанківська валютна біржа як самокерована організація є правонаступницею Валютної біржі Національного банку, яка не займається комерційною діяльністю і не має метою отримання прибутку”. (Пункт 3 Постанови НБУ N 50). Ось так, одним розчерком пера головного банкіра, дієва, укомплектована досвідченим персоналом, налагоджена, прибуткова для держави структура цілком і повністю, починаючи від директора О. Андронова і кінчаючи розробленими ним же “Тимчасовими правилами” проведення торгів”, була передана до приватних рук. У руки клану фінансистів, до якого, як свідчать факти, належав і сам Віктор Ющенко, і Олег Андронов, і Вадим Гетьман. Для того, щоб гарантувати себе від яких-небудь несподіванок, “професіонал з чистими руками” вніс зміни в п. 5.2.2 Статути УМВБ і встановив, що “Глава Біржового Комітету обирається за рекомендацією керівництва Національного Банку України”, тобто, “за рекомендацією самого Віктора Ющенка”.

На посаду першої особи в УМВБ Ющенко “рекомендував” звичайно ж, Вадима Гетьмана. Але і це ще не все. У п.6 Постанови Правління НБУ N 50 від 08.07.93 р. сказане наступне:

“Установити, що зі створенням Міжбанківської валютної біржі, валютний ринок України складається з таких суб'єктів:

- Національний банк України, який встановлює порядок і правила проведення операцій з іноземною валютою на території України і здійснює заходи щодо стабілізації національноївалюти;

- комерційні банки й інші фінансово-кредитні установи, які мають ліцензію НБУ (уповноважені банки), що здійснюють операції з купівлі та продажу іноземних валют на біржі для своїх клієнтів;

- УМВБ, що забезпечує організацію роботи з проведення операцій уповноваженими банками по купівлі та продажу іноземної валюти і вносить пропозиції Національному банкові України щодо встановлення курсу національної валюти відносно іноземних валют».

Таким чином, Ющенко зробив УМВБ монополістом на валютному ринку.

Перші ж торги на “новоствореній” УМВБ 19 серпня 1993 року закінчилися скандалом. Внаслідок спекуляцій карбованець упав майже в чотири рази і склав 19055 крб. за 1 долар.

На торгах УМВБ 2 листопада 1993 за долар давали вже 31500 крб. Наближалася катастрофа, і указом Президента Л.Кравчука з цього дня торги на УМВБ були тимчасово припинені.

Майже рік В. Ющенко з В. Гетьманом домагалися поновлення “вільних торгів”, і домоглися. З 1 жовтня 1994 року торги на УМВБ були поновлені. Починаючи з цього моменту, потекли грошенята. Але потекли вони, минаючи державну скарбницю, - у кишені клану під умовною назвою “Віктор Ющенко і Ко”.

Привертає до себе увагу те, що у постанові за підписом Віктора Ющенка було сказано: “Міжбанківська валютна біржа як самокерована організація є правонеаступницею Валютної біржі Національного банку, яка не займається комерційною діяльністю і не має метою отримання прибутку”. (Пункт 3 Постанови НБУ N 50).

Чи це справді так? Згідно з “Положенням про валютну біржу НБУ (було затверджене наказом по Національному банку No55 від 25.08.92) установлювалося, що: “Біржа є госпрозрахунковим підрозділом НБУ”. (А госпрозрахунок – це самооплатність за рахунок прибутку).

Більше того, у цьому ж Положенні наявний “Розділ VII - Прибуток”, де в п. 7.1. установлювалося: “Прибуток, отриманий Біржею в результаті її діяльності, у розмірі 75% зараховується у фонди Біржі, а інше перелічується НБУ”.

Отже, Ющенко перехитрував усіх. У тому числі – і податкову інспекцію, оскільки фраза “не має метою отримання прибутку” сприяла тому, що УМВБ платила податок з доходу, отриманого від посередницької діяльності за пільговою ставкою (див. лист N 05-215/11-3474 від 30.08.94 “Про застосування податкового законодавства”). Завдяки цьому біржа стала надприбутковою організацією.

У 1996 році прибуток УМВБ склав близько 14 млн. грн. (8 млн. дол.), у 1997 році - близько 10 млн. грн. (5,4 млн. дол.) (див. ЗН No 16 (185), 18 - 24 Квітня 1998 року). На махінацію, як водиться в Україні, звернули увагу лише через кілька років. Ось як висвітлила це преса:

“У 1996-97 роках Головкру Мінфіну провело ревізію НБУ й УМВБ. Акти ревізії по НБУ датовані 24.09.96 і 17.07.98, матеріали ревізії УМВБ знаходяться в генеральній прокуратурі.

Ревізії показали, що у державного валютного обмінника, через який щодня проходили мільйони доларів, грошей як-то кажуть, кури не клювали. У буквальному значенні слова: за 1996-97 роки для працівників біржі було закуплено однієї тільки курятини 35,5 тонн на 85 тис. дол. А шість посадових осіб біржі мали кредитні картки з місячним лімітом 25 000 ДМ і 10000 ДМ. В акті ревізії КРУ є згадка про те, що 31.10.96 біржа надала фінансову допомогу в розмірі 4 млн. дол. якомусь ТОВ “Біржові технології”. Це ТОВ, поряд з багатьма йому подібними дочірніми структурами, було засноване УМВБ (99,99% статутного фонду) і Українським інститутом фінансових і банківських досліджень. Потім “Біржові технології”, Нацбанк і УМВБ створюють АКБ “Кліринговий дім” (33,75 % статутного фонду в ТОВ, 35% - у біржі, 30% - Нацбанк), який мав зосередити в собі основну частину розрахунків з купівлі-продажу валюти. Фактично ця операція полягала в перетворенні розрахунково-клірингового центру “Української міжбанківської валютної біржі” на банківську установу за назвою АКБ “Кліринговий дім”.

Трапилося це в березні 1997 року. Банківське законодавство не дозволяло НБУ засновувати комерційний банк, і юристи це знали напевно. Але за банком, як і за УМВБ, бовваніла “тінь батька Гамлета”: і там, і там наглядову раду очолював корифей українського банківського мистецтва, людина, яка привела Ющенка до великих фінансів - Вадим Петрович Гетьман. Був ще один банк, де Вадим Петрович займав посаду голови Ради: “Перший інвестиційний банк”, про який теж доволі багато писали.

“Перший Інвестиційний банк” зареєстрований 20 червня 1997 року. Серед акціонерів-фізичних осіб у банку числилися: рідний брат Віктора Ющенко Петро; дочка Гетьмана Ірина Половко; директор УМВБ Олег Андронов. Правління “Першого Інвестиційного банку” очолив Борис Соболєв. Він був заступником міністра фінансів і займався питаннями зовнішніх позик і обслуговуванням державного боргу.

Віктор Ющенко, будучи головою правління НБУ, 27 травня 1997 року очолив раду акціонерів “Першого Інвестиційного банку”. Він підписав Статут банку від імені акціонерів, а від імені НБУ Статут затвердив його заступник Володимир Бондар. Однак уже наступного дня Ющенко склав повноваження голови ради Першого Інвестиційного банку. Його місце зайняв Вадим Гетьман, після вбивства котрого головою ради став Петро Ющенко.

“Перший Інвестиційний” був уповноваженим банком з розміщення облігацій державної внутрішньої позики на суму 750 млн. гривень. Основним клієнтом банку є компанія “Merrill Lynch International”, найбільший комерційний кредитор українського уряду. Позика розміром 750 млн. гривень - це одна з найбільших внутрішніх позик, розміщених через “Перший Інвестиційний банк” за участю “Merrill Lynch International”. На рішенні про вибір уповноваженого банку також стоїть підпис Віктора Ющенка.

У доповіді слідчої комісії парламенту говорилося, що факти дозволяють зробити чіткий висновок. В Україні склалося ще одне фінансове угруповання на чолі з В. Ющенком, предметом “спеціального бізнесу” якої стали операції з облігаціями внутрішніх позик по обслуговуванню зовнішніх і внутрішніх боргів держави, торгівля валютою, використання коштів валютних резервів НБУ в комерційних цілях.

Де ж паслося “фінансове угруповання”, крім доходів, які воно отримувало від обміну валюти на біржі? Газета “Регион” 15.05.99 писала: “…банк “Клиринговый дом” был создан с целью монополизации всех расчетов, связанных с продажей и покупкой иностранной валюты на Украинской валютной бирже”. А иначе зачем НБУ владеет 30% уставного фонда банка “Клиринговый дом”? Зачем совет акционеров этого банка, как и “Первого инвестиционного банка”, возглавил В.Гетьман? Для того, чтобы ответить на этот вопрос, стоит вернуться к событиям октября-ноября 1997 г., когда Нацбанк заключил с инвестиционным банком Merrill Linch International девять форвардных контрактов на сумму $114,9 млн. Иными словами, НБУ обязался в октябре-ноябре 1998 г. продать Merrill Linch International $114,9 млн. по курсу, зафиксированному сторонами в ноябре 1997 г. (валютный коридор до конца января 1998 г. составлял 1,75-1,95 грн./$, затем был изменен на 1,8-2,25 грн./$). Необходимость этих контрактов была обусловлена тем, что Merrill Linch International через “Первый инвестиционный банк” продавал свои доллары, на полученную гривню скупал ОВГЗ, получал гривневый доход и страховал свою прибыль от риска девальвации гривни именно с помощью форвардных контрактов НБУ. Гарантированно осуществить такую сделку можно было только в том случае, если на все ключевые позиции - на валютной бирже (механизм для конвертации прибыли), в уполномоченном банке (агент для осуществления операций), в Нацбанке (точная информация о моменте и степени девальвации гривни) - расставить только участников операции. Что и случилось. А теперь держитесь - Merrill Linch International является самым крупным корпоративным кредитором Украины! Только на основании постановления Кабмина Украины No1369 от 8 декабря 1997 г. “О дополнительном выпуске среднесрочных облигаций внутреннего государственного займа 1997 г.” было эмитировано и размещено с участием Merrill Linch International ценных бумаг на 750 млн. грн! Но не это главное.

Комиссия констатировала, что “все риски, связанные с девальвацией гривни и иные риски”, в результате которых Merrill Linch International могла бы вместо прибыли получить убытки, “взял на себя Национальный банк Украины”. Взять-то он взял, но комиссия не стала интересоваться тем, выполнил ли НБУ свои обязательства перед Merrill Linch International по форвардным контрактам. А интересно было бы узнать! Хотя бы потому, что крупнейшие российские банки - “Инкомбанк”, “ТОКОбанк”, “Российский кредит”, МЕНАТЕП, ОНЭКСИМ-банк - понесли колоссальные убытки именно в результате неисполнения своих обязательств по аналогичным форвардным контрактам и обанкротились!”.

До сказаного можна додати, що “Перший інвестиційний банк” і “Кліринговий дім” після парламентського слідства перемінили хазяїв. Але, зважаючи на все, зв'язок між ними все одно залишився.

Прибутковість українських облігацій досягала 70%! І, безперечно, стосунки Віктора Андрійовича з великими фінансовими компаніями, що збагачувалися за рахунок таких операцій, не обмежувалися Merrill Linch. Піраміда ОВДП завалилася 1998 року. Тоді ж убили Вадима Гетьмана, людину, яка за дивовижним збігом обставин стояла на чолі банку, спеціально створеного для проведення операцій з ОВДП - для обраних західних кредиторів. Втративши близько 3 млрд. дол. валютних резервів, уряд виявився не здатним виконувати свої зобов'язання і реструктуризувати облігації. Як результат: кредитори України змогли повернути лише 40-50% своїх коштів. Фактично, від непродуманих дій уряду постраждав і держбюджет, і репутація України, і її кредитори. Утім, Віктор Андрійович ніколи не брав на себе відповідальність за економічну політику, результатом якої стала втрата Україною 3 млрд.дол. валютних резервів (див. статтю “Ющенко, который немного лучше других. Часть 1” на сайті “Україна кримінальна”).

Верховна Рада зажадала від Ющенка пояснень, і він їх дав: “... До червня 1993 року валютна біржа існувала як структурний підрозділ Національного банку України. Оскільки функція, яку вона виконувала відповідно до Закону про банки і банківську діяльність, не відносилася до функцій Національного банку України і не відповідала закордонній практиці, постановою Правління Національного банку України від 8.06.93 No 50 був затверджений установчий договір про створення Української міжбанківської валютної біржі і її Статут. Світова практика не знає прикладів, коли б функції валютної біржі в умовах ринкової економіки виконувалися центральним банком.

З проголошенням незалежності нашою державою, у зв’язку з нерозвиненістю валютного ринку в Україні, відсутністю належного правового регулювання і досвіду цієї роботи, а також з метою організації належного контролю над цими процесами Національний банк України змушений був організувати роботу валютної біржі.

Необхідно відзначити, що, відповідно до установчого договору про створення Української Міжбанківської Валютної Біржі від 18 грудня, твердження про те, що вона “була фактично приватизована”, не відповідає дійсності. Не можна погодитися з висновками довідки про те, що операції з купівлі-продажу іноземної валюти можна було здійснити тільки на Українській Міжбанківській Валютній Біржі.

Відповідно до діючого законодавства, такі операції можуть здійснюватися і на міжбанківському валютному ринку”. Усе сказане вище викликає великі сумніви. Віктор Ющенко робив усе для того, щоб достеменно жодного цента прибутку не пройшло повз “фінансовий общак” клану Ющенка. Адже саме він підписав і розіслав в усі комерційні банки свій лист за N19010/2332-4775 від 4.09.94 під назвою “Доповнення до Правил проведення торгів на Українській міжбанківській валютній біржі”. У п.12 цього листа встановлювався: “Вільний продаж коштів в іноземній валюті може здійснюватися тільки на торгах УМВБ. Голова Правління Національного банку України В.А. Ющенко”.

Ну, а сіль ситуації полягала в тому, що долю Валютної біржі НБУ, яка була станом на липень 1993 року частиною центрального апарату Національного банку, відповідно до діючого законодавства того часу, мала право вирішувати тільки і виключно Верховна Рада. А Ющенко, прямо і брутально перевищивши свої повноваження, узяв та й віддав її в руки своїх “соратників” і “однодумців”. Це відверте і неприховане порушення закону.

Яка частина фінансових коштів, що складають згадану вище фінансову піраміду, контролюється особисто В. Ющенком, в даний момент без проведення неупередженого розслідування встановити неможливо. Сам же Віктор Андрійович або, як його іменують, “верхівка фінансової піраміди”, навряд чи сам розповість правду про свої справи.

НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ

Л И С Т

N 19010/2332-4775 від 4.09.94

м. Київ

vd940904 vn19010/2332-4775

Голові біржової ради

п. Гетьману В.П.

Директору УМВБ

п. Андронову О.Б.

Комерційним банкам

(Лист втратив чинність на підставі Постанови Нацбанку N 25 (v0613500-99) від 21.01.99) Доповнення до Правил проведення торгів на Українській міжбанківській валютній біржі (Дію Листа скасовано щодо обмежень на продаж резидентам України іноземної валюти для проведення передоплати (авансових платежів) на користь нерезидентів за контрактами на імпорт в Україну продукції (робіт,послуг), якщо такий вид платежу передбачено в контрактах, на підставі Постанови Нацбанку N 119 (v0119500-95) від 16.05.95) На виконання статті 8 Указу Президента України від 22.08.94 N 457/94, з метою здійснення контролю за роботою Української міжбанківської валютної біржі та проведення політики, спрямованої на зближення офіційного та ринкового курсу валют, Національний банк України пропонує включити до Правил проведення торгів на Українській міжбанківській валютній біржі слідуючі доповнення:

1. Зберігаючи в цілому прийняті на біржах відносини покупець-продавець, обмежити можливість покупки іноземної валюти банками, що приймають участь у біржових торгах, по-перше переліком продукції, технологій, сировини, під які може бути продана іноземна валюта, зокрема, не допускати до участі в торгах онтракти на придбання товарів народного споживання, продуктів харчування, а також контракти, які частково оплачені на тендері;

по-друге, обсягом покупки, яка повинна відповідати сумі контрактів, що перевірені відповідальними співробітниками Національного банку України та біржі. Участь у біржових торгах заявок, що не пройшли попередній контроль, забороняється.

2. Обмежити форми проведення платежів за контрактами, а також 66 придбання валюти за контрактами, що передбачають спільну господарсько-фінансову діяльність, неторгові платежі, а також передоплату. Не приймати до участі в біржових торгах по ВКВ контракти з країнами СНД.

3. Передбачити можливість проведення спеціалізованих торгів по окремих групах продукції (наприклад: енергоносії, нафта і нафтопродукти, ліки і медичне обладнання та інш.)

4. В разі значного росту курсу іноземної валюти, що перевищує 10 відсотків від стартового курсу, право представника Національного банку призупиняти чергові біржові торги.

5. Зобов’язати УМВБ ввести облік контрактів, що будуть подані на біржові торги, у формі автоматизованої бази даних.

6. Банки, що допустили порушення порядку надання заявок, надали документи контрактів, реквізити яких не відповідають дійсності, або контракти, що не відповідають вимогам п.2, не допускаються до торгів, на які подані вказані заявки, а також на слідуючі торги.

7. В разі порушення строків перерахування валютних коштів, що придбані на торгах, на рахунки банків-учасників з вини УМВБ, на УМВБ накладається штраф в розмірі 0.2 відсотка від суми коштів, що своєчасно не перераховані за кожний день просрочки.

8. На банки, що приймають участь у торгах УМВБ, які допускають затримку перерахування валютних коштів клієнтів, накладається штраф у розмірі 0.2 відсотку від суми не перерахованих коштів за кожний день затримки.

9. Придбані комерційними банками на УМВБ валютні кошти можуть бути використані тільки на оплату контрактів, під які вони придбані. Нецільове використання коштів тягне за собою штраф у сумі вказаних коштів в карбованцевому еквіваленті за біржовим курсом на день стягнення штрафу.

10. Вказані вище штрафні санкції накладаться НБУ у встановленному порядку. Суми штрафів спрямовуються до державного бюджету.

11. Нагадуємо комерційним банкам необхідність дотримання правил обов’язкового продажу іноземної валюти, доведених телеграмами НБУ 19010/2073-4207 від 26.08.94 та 19010/2149-4384 від 5.09.94.

12. Вільний продаж коштів в іноземній валюті може здійснюватися лише на торгах УМВБ.

Голова Правління

Національного банку України В.А.Ющенко

Цікава річ. Коли кілька молодих хлопців, одурівши від безгрошів’я і від безпросвітного скніння без роботи і відсутності перспектив у житті, грабують убогий кіоск із виторгом у сотню-півтори гривень, їх оформляють як “організоване злочинне угруповання” і на довгий час саджають у в'язницю. А тут відома група “професіоналів з чистими руками” на очах у всього чесного народу (щоправда, не ламаючи сейфів) заволодіває всім валютним виторгом держави. Хто вони? Можливо, бодай частково відповідь можна отримати від них самих: "Финансирование “Нашей Украины” не является примитивной, понятной для власти схемой" (див. Олег Рыбачук “Я в кагэбистские игры не играю”, интернетсайт Версии.com). Ці слова одного з найближчих помічників Ющенка є дуже характерними. Ці люди привселюдно хизуються витонченістю у придумуванні своїх схем, пишаються своєю невловністю і безкарністю. Кошти є, тепер вони рвуться до влади. Звичайно, вони робитимуть вигляд, що захищають інтереси народу – як інакше їм прорватися до влади? Вони щосили вдають із себе опозицію і просять допомоги в Заходу. Аякже, і це не завадить. Коли хочеться влади, всі методи гарні, як же інакше. Але ось що цікаво: по всьому видно, як Ющенкові увесь цей час фортунило. Звичайно, він міг народитися отаким везунчиком, але все-таки навряд чи це б вирішило всі його проблеми.

Занадто їх було багато і надто не просто було б з них викрутитися людині без підтримки. Відкіля ж походить та підтримка? Хто так сильно зацікавлений у Ющенкові, не беручи до уваги, звісно, його власного оточення? Та й ризикувати (а всі ці махінації припускають значний ризик за будь-якої підтримки) краще, маючи надійні тили. І вони в Ющенка є.

РОЗДІЛ 3.  США  +  УКРАЇНА  =  ?

Дружина В.В. Ющенка, Катерина Чумаченко-Ющенко, залишається такою ж повноправною громадянкою Сполучених Штатів Америки, як і сорок три роки тому. Повноправними громадянами цієї держави, відповідно до законів США, стануть (коли досягнуть повноліття) і дочки кандидата в Президенти України Віктора Ющенка, народжені від повноправної громадянки США на території штату Флорида. Сам Віктор Ющенко, як чоловік повноправної громадянки США, згідно з тими ж законами, може отримати громадянство цієї держави в будь-який момент без якихось зволікань і додаткових процедур. Маючи за спиною Сполучені Штати Америки, можна ризикнути і вступити в боротьбу за посаду президента України. А якщо щось вийде не так, то США послужать запасним аеродромом. Наприклад, раптом буде розкрита чергова афера з мільйонними кредитами і валютою – і потрібно буде просто тихо відсидітися.

При цьому Вікторові Ющенку дуже легко зображати із себе “патріота”. Досить говорити про це при кожній зручній нагоді, робити "мужнє обличчя", ну і, звичайно ж, заплатити трохи грошви журналістам. А гроші в нього є. Відкіля – викладено у попередніх розділах.

Чи можна повірити в те, що Віктор Ющенко – справжній патріот? Досить складно. Хоча б тому, що надто вже настирливо він повторює про це на всіх перехрестях. Та й американське минуле (і сьогодення) Катерини Чумаченко дає багату поживу для міркувань.

Персонаж “плівок” майора Мельниченка Леонід Данилович Кучма в одній з бесід з начальником своєї служби охорони переконано стверджує: “Вона ж чітко - співробітник ЦРУ. Це відомо. Це зараз вони поміняли агента, прислали того, з ким вона училася разом”. Який сенс Л. Кучмі в даній ситуації лукавити? Ніякого, адже це було сказано довіреній людині – начальникові президентської охорони.

А ще, за твердженнями того самого майора, Кучма зітхав і гірко скаржився одному зі своїх співрозмовників на те, що от, мовляв, “прем'єра мені з Америки прислали”. Це він про Віктора Ющенка і про те, що США примусили Кучму призначити головного банкіра на посаду Прем'єр-міністра України. Можна уявити, який шалений тиск з боку Америки був учинений, щоб змусити Л.Кучму призначити несимпатичного йому Віктора Ющенка главою уряду…

Чи могла в цьому брати участь Чумаченко і чи слухав би її Ющенко? На друге питання відповідь є. Ще в 1996 році люди, які знають Ющенко досить близько, стверджували: “Віктор не слухає нікого, крім Каті, і не робить нічого, не порадившись з нею”.

А що він може від неї почути? Ні, не даремно і у приватних висловленнях політиків, і в зауваженнях журналістів час від часу виникають неясні натяки на те, що Катерина Чумаченко замішана у дуже темних справах. От що, зокрема, пролунало свого часу з цього приводу з екрана каналу ГРТ:

“В виду того, что сам Ющенко, ничего из себя не представ- ляющий, это просто сырой материал для масштабного американского политического проекта. Руководителем этого проекта, ответственным перед госдепартаментом США, является его супруга Екатерина Чумаченко.

Екатерина Чумаченко, американка украинского происхождения - аналитик Госдепа и Совета по Национальной безопасности США. С 91 года занимается на Украине воспитанием украинских банкиров и политиков. Предыдущим ее объектом был спикер прежнего украинского парламента Иван Плющ, отставленный затем за “неперспективностью”. “Подход” к председателю Нацбанка Ющенко был осуществлен в самолете, где места будущих супругов оказались рядом. Столь же близкими оказались и их политические позиции. После свадьбы и рождения дочери Ющенко оказался готов к занятию поста премьера.

Обладая намного превосходящим Ющенко образованием и деловым опытом, американская супруга оказывает огромное влияние на позицию премьера и формирование его команды, ключевой фигурой в которой является бывший сотрудник СНБ США Джон Тедстром, занимающийся имиджем премьера и его текстами.” (ГРТ, 10.04.01). Вихід в ефір цього матеріалу викликав вереск “благородного” обурення в стані Віктора Ющенка. Колишній прес-секретар тодішнього прем'єра Наталія Зарудна за вказівкою свого шефа навіть незграбно спробувала спровокувати міжнародний конфлікт. Вона привселюдно “розцінила” цей матеріал як “недружній випад убік України і її керівництва з боку “Громадського російського телебачення”, яке деякою мірою контролюється державою”. Н. Зарудна при цьому “не виключила”, що МЗС направить відповідну ноту Росії.

Зрозуміло, ніякий МЗС ніякої ноти нікому не направляв і не збирався цього робити. Питання це ні в Кабінеті Міністрів, ні в МЗС на порядок денний офіційно не ставилося, та й ставитися не могло.

Щоб якось вийти з дражливого становища, після секретної наради з досвідченими юристами “у сім’ї” було вирішено, - замість прем'єра позов про захист честі, гідності і про стягнення моральних збитків у Шевченківський районний суд Києва подасть його дружина, пані прем’єрша. Сам В. Ющенко своє “добре ім'я” у суді захищати чомусь не став. Переклав проблему на жіночі плечі. Свій позов Катерина Чумаченко згодом пояснила так:

“In the spring of 2001, in the middle of the campaign to remove Viktor from his position as prime minister, the Russian government TV station ORT broadcast a program anchored by Mykhail Leontiev called “Odnako”. In it Leontiev claimed that I was an American spy who worked for Zbigniew Brzezinski, that I had been sent to Ukraine to meet Viktor Yushchenko and bring him to power, that he was nothing until I came along and made him what he was today - basically an American lackey. They implied that the tape scandal was all a part of this vast American conspiracy”. (The Ukrainian Weekly, March 17, 2002, No. 11, Vol. LXX)

Ось переклад цього тексту:

“Навесні 2001, у розпалі компанії за відставку Віктора з посади прем'єра, російська урядова телевізійна станція ГРТ передала програму, проведену Михайлом Леонтьєвим, під назвою “Однако”. У ній Леонтьєв стверджував, що я американський шпигун, який працює на Збігнєва Бжезинського, що я була послана в Україну зустріти Віктора Ющенка і привести його до влади, що він був ніким до того, як я його зустріла і зробила його тим, ким є сьогодні, по суті, американським лизоблюдом. Вони мали на увазі, що “касетний скандал” був частиною цієї великої американської змови”. Характерно, що текст програми “Однако” і те, як його сприйняла позивачка, істотно розрізняються. Ні слова “шпигун”, ні твердження про роботу пані Катерини на Бжезинського, наприклад, журналіст Леонтьєв собі не дозволяв. Звичайно, пані Ющенко-Чумаченко видніше, коли і на кого вона працювала.

Але дивна поведінка, чи не так? Тебе образили на московському телеканалі вустами московського ж журналіста, а позов подається в один з київських районних судів. Та й за українськими законами позов про захист честі і гідності слід пред'являти в суд за місцем перебування відповідача, тобто – у Москві.

Виявилося, що пані Катерина позов подала не до першоджерела, а до газети “Київські відомості”, яка цей матеріал лише передрукувала. При цьому журналіст каналу ГРТ був зазначений у позовній заяві як співвідповідач, хоча ніякого відношення до публікації в “Київських відомостях” не мав.

Це був просто юридичний виверт пані Чумаченко. Закон звільняє газету від відповідальності, якщо вона опублікувала передрук матеріалу. У такому разі закон зобов'язує позивача, тобто Катерину Чумаченко, спочатку спростувати інформацію першоджерела, тобто ГРТ. Чому ж Шевченківський суд міста Києва прийняв позов?

Усе просто: інтереси громадянки США в цій справі представляв близький до опозиційного блоку Юлії Тимошенко адвокат Микола Полудьонний. За часів прем'єрства Павла Лазаренка він обіймав посаду заступника міністра юстиції України Сергія Головатого. У період своєї служби в Мін'юсті пан Полудьонний проводив експерименти в Шевченківському суді, впроваджуючи (вочевидь, на заморські гроші) деякі елементи 72 майбутньої судової реформи. І до моменту розгляду справи Катерини Чумаченко він зберіг у цьому суді більш, ніж гарні зв'язки. Тому результат справи за позовом дружини прем'єра Катерини Чумаченко був багато в чому визначений ще до його початку.

Як моральну компенсацію К. Чумаченко зажадала стягнути з журналіста М. Леонтьєва 200 000 гривень (що приблизно дорівнювало $ 37 000). Здерти такі гроші з журналіста не вдалося навіть “адвокатові зі зв'язками”. Але частково позов К. Чумаченко був задоволений. Суд визнав що, журналіст, мовляв, втрутився в особисті справи екс-прем’єрші. У якості ж “моральної компенсації” пані Катерині була призначена сума лишень у 2500 гривень. Це рівно у 80 разів менше, ніж вона просила. І це, до слова, смішно, оскільки ніхто не сумнівається, що витратити на отримання подібного рішення довелося значно більше. Грошей пані Катерина, треба думати, не шкодувала. Але їй важливо було спростувати якусь незначну деталь, для того, щоб потім роздзвонити по всьому світу, що от, мовляв, про мене написали неправду, а я все спростувала. У томуто й річ, що спростовано було далеко не все. Наприклад, слова Леонтьєва про те, що Віктор Ющенко “нічого собою не являє”, що “це просто сирий матеріал”, Катерина Чумаченко, яка добре знає свого чоловіка, навіть і не намагалася спростовувати. Та й навряд чи змогла б. Ні за які гроші. Не стала вона спростовувати і інформації, яка стосується Джона Тедстрома, до якого ми ще повернемося.

Але успіх був очевидним: редактори засобів інформації, налякані судовими зв'язками екс-прем’єрші, з тих пір наказали своїм репортерам не торкатися “шпигунської теми дружини Віктора Ющенко”. А даремно. Ніякого спростування з екрана ГРТ дотепер так і не пролунало. Експерти стверджують: рішення українського суду стосовно російського журналіста М. Леонтьєва, без сумніву, буде скасовано Європейським судом, якщо журналіст вирішить подати туди заяву.

І справа тут не стільки в порушенні процедури розгляду позову, скільки в тому, що політична особа колишнього прем'єра і нинішнього лідера блоку “Наша Україна” В. Ющенка не може бути “особистою справою” громадянки США, яка присягала на вірність урядові США і тривалий час служила урядові цієї держави вірою і правдою. А скоріше за все – служить і далі.

Ця справа стосується всього суспільства. Однаковою мірою всіх стосується питання і про те, хто, як і з якою метою впливає на політиків. Ось чому важливо знати якнайбільше про життя колишнього (якщо це справді так) чиновника на службі уряду США на ім’я Катерина Чумаченко.

Сама вона ухиляється від прямих відповідей на питання, чим вона займалася на службі урядові США. Замість цього громадянам підсуваються ідилічні казочки: “Все это время я и мои друзья были заняты одной мыслью - как помочь Украине, как сделать так, чтобы о ней в Америке узнали больше хорошего”, - говорит Катерина Чумаченко" (“Зеркало недели” No 6 (279), 12 - 18 лютого 2000 p.). Що ж це за самовіддані друзі? Чумаченко не поспішає назвати їхні імена, але, принаймні, деякі з них відомі. Хоча і сама вона іноді проговорюється: “Мы - это те украинцы, которые работали в Конгрессе, в Госдепе и в других влиятельных государственных и негосударственных структурах” (“Зеркало недели” No 6 (279), 12 - 18 лютого 2000р.).

Потрібно розуміти, що наївний уряд США платить своїм співробітникам у Конгресі, у Держдепі та в інших впливових державних структурах скажені гроші за вірну службу, а вони “увесь цей час були зайняті одною думкою - як допомогти Україні”. Той, хто справді хоче отримати відповіді на питання про роль Катерини Чумаченко в українській дійсності, має уважно дослідити її діяльність протягом останніх півтора десятків років. Для початку – за фрагментами розповідей пані Катерини про себе саму відновити етапи життя і діяльності другої дружини Віктора Ющенка. Народилася вона в Чикаго в 1961 році. З малих років виховувалася під патронатом уніатської церкви. Чумаченко не було і п'ятнадцяти років, коли вона вступила до Союзу української молоді (СУМ). СУМ - це радикальна ультраправа націоналістична молодіжна організація, створена під егідою Організації українських націоналістів Степана Бандери (ОУН-Б) і покликана виховувати молодь у певному дусі і на певних прикладах. Після школи Чумаченко вступила до Джорджтаунського університету і вийшла з нього зі ступенем бакалавра 1982 року. У 1982 -1984 вона - уповноважений представник Українського конгресового комітету (УКК), який працював у тісній співпраці з Ярославом Стецьком, найближчим соратником Степана Бандера. Крім того, вона продовжує навчання й отримує ступінь магістра. Тут щось відбулося. Нікому не відома Чумаченко, ледь отримавши диплома, відправляється робити кар'єру в державному апараті США.

У період 1985 - 1988 рp. вона - спеціальний помічник Помічника Державного секретаря з прав людини і гуманітарних проблем. У період 1988-1991 рр. пані Чумаченко поперемінно служила в офісі Білого Дому у зв'язках із громадськістю, у казначействі США, спільному комітеті Конгресу і Фонді “Україна-США”. На цьому служба на Білий дім якось дивно обривається. Пропрацювавши кілька місяців в Офісі у зв'язках із громадськістю при президентові Рейгані, Чумаченко переводиться до казначейства; ще через якийсь час вона зовсім залишає держслужбу. Чи було це особисте небажання державної кар'єри?

Здається, такий висновок не надто відповідає дійсності. Що ж таке відбулося з Катериною Чумаченко в США в 1988 році і що було з нею далі? Але тут потрібно зробити невеличкий відступ. У пресі і з вуст політиків можна часто почути слова про те, що ось такого політика або політику, що проводиться такою-то країною, підтримують США. Що це означає? Навряд чи мова йде про те, що підтримка виходить від усього населення Сполучених Штатів. Велика частина його, зрозуміло, і гадки не має не тільки про проблеми якоїсь далекої країни, але, найчастіше, і про її існування.

Не можна сказати, що така підтримка здійснюється урядом США. Тобто, воно так і є, але цю підтримку здійснюють конкретні організації: або ті, що входять до складу американської адміністрації, або пов'язані з нею. Отже не зайвим буде знати, як саме формується в США політика. Наприклад – стосовно України. Тим паче, що організації, які беруть участь у виробленні цього ставлення, бувають різними.

Наприклад, 1988 року у Бостоні вийшла друком брошюра авторитетного американського вченого Белланта Расса під довгою назвою “Старі нацисти, Нові праві й Адміністрація Рейгана: Роль внутрішніх фашистських мереж у Республіканській партії і їхній вплив на політику холодної війни США”. Незабаром, завдяки декільком публікаціям у журналі “Washington Jewish Week”, ця книжка набула скандальної популярності у всіх Сполучених Штатах.

Автор матеріалу, провідний експерт Асоціації Політичних Досліджень (Political Research Associates), що базується в Кембриджі, представляв факти співробітництва функціонерів Республіканської адміністрації Президента Рейгана і близьких до неї громадських організацій зі “Східно-Європейськими націоналістами, які емігрували до Сполучених Штатів, коли нацистський режим розвалився” (Цитується за текстом анотації до книги Белланта Расса). Як з'ясувалося, республіканська адміністрація Рейгана не гребувала співробітництвом із найрізноманітнішими політичними силами, якщо ця співпраця була корисною американцям.

Мова тут іде не про мораль, а про факти. У заключній частині (стор. 51-85) згаданої книги розкривалися деякі аспекти діяльності “внутрішніх “фашистських мереж” (“domestic fascist networks”) на території США. До числа таких організацій автор відніс Всесвітню Антикомуністичну Лігу (“World Anti-Communist League” (WACL)) і її регіональний структурний підрозділ – Антибільшовицький Блок Народів (Anti-Bolshevic Bloc of Nations (ABN)). WACL причетна до багатьох злочинів. Серед них - організація і підтримка сумно відомих “ескадронів смерті” – каральних загонів у країнах Латинської Америки, але безпосереднього відношення до нацистів вона не має. Зате про Антибільшовицький Блок Народів (ABN) цього сказати не можна. Антибільшовицький Блок Народів був організований у 1945 році на базі Організації Українських Націоналістів Степана Бандери (ОУН-Б).

Саму назву - “Антибільшовицький блок” свого часу винайшов духовний наставник і “предтеча” Гітлера, - Едуард Штадлер, а українські націоналісти цією назвою просто з удячністю скористалися. Їх привабило, либонь, те що, за виразом самого Штадлера, “робота буде робитися привселюдно, під вивіскою “Антибільшовицької ліги” (Докладніше див. кн. E. J. Gumbel “Verschworer” (Е.Ю. Гумбель "Змовники) стор. 30)Як свідчать американські вчені С. Андерсон і Дж. Л.Андерсон у своєму дослідженні “Усередині ліги: шокуючі викриття того, як терористи, нацисти і латиноамериканські Ескадрони Смерті просочилися у Всесвітню антикомуністичну лігу”, - “Антибільшовицький Блок Народів був найбільшим і найзначнішим прикриттям для колишніх нацистських колабораціоністів в усьому світі”. (Див. кн. Scott Anderson and Jon Lee Anderson, Inside the League: The Shocking Expose of How Terrorists, Nazis, and Latin American Death Squads Have Infiltrated The World Anti-Communist League (New York, NY: Dodd, Mead & Co, 1986).

За твердженням Британської Енциклопедії, Організація Українських Націоналістів Степана Бандери своє співробітництво з гітлерівським режимом розпочала ще на початку Другої світової війни: “Члени ОУН-Б супроводжували Німецькі війська під час захоплення Львова 30 червня 1941 року і того ж дня проголосили “реставрацію державності” (Див. статтю “Ukraine”, Lubomyr A. Hajda, Encyclopеdia Britannica).

На чолі ОУН-Б на той час стояли Степан Бандера і Ярослав Стецько. Ні про яку “реставрацію державності”, звичайно ж мови йти не могло, - гітлерівський режим скористався послугами ОУН, а після того відправив його ватажків до в'язниці.

Після капітуляції нацистів перед ОУНівцями постало завдання шукати собі інший “дах”, інших покровителів. І вони їх знайшли. Як свідчить американський тижневик “Win” у номері за вересень 1975 року, після другої світової війни ОУН брала участь в “Операції Огайо”, яка являла собою серію терористичних актів у східній Європі, здійснених Службою Контррозвідки США (CIC)) через виконавців з ОУН.

За твердженням цього ж джерела,“згодом контроль над ОУН перейшов до ЦРУ” (См. Win Magazine. Published weekly from New York by the War Resisters League, 1965-1983 The September 18, 1975 issue).

Річ у тім, що, як стверджує американський дослідник Крістофер Сімпсон у своїй книзі “Blowback”, “Як ЦРУ, так і Державний департамент, і військова розвідка США, кожен окремо, створили спеціальні програми зі специфічною метою залучення відібраних колишніх нацистів і колабораціоністів до Сполучених Штатів... Уряд використовував цих чоловіків і жінок як експертів у пропагандистській і психологічній війні, для роботи в американських лабораторіях, і навіть як спеціальні партизанські збройні групи для розгортання в СРСР на випадок ядерної війни... Сотні, а можливо і тисячі таких рекрутів були ветеранами SS; деякі були офіцерами кривавої Sicherheitsdienst (SD), секретної служби нацистської партії" (Див. книгу Simpson, Christopher. Blowback: America's Recruitment of Nazis and Its Effects on the Cold War. New York: Weidenfeld & Nicolson, 1988, стор.398).

За часів тісних контактів із ЦРУ керівником АБН і ОУН був Ярослав Стецько, а після його смерті - його дружина Ганна-Євгенія Стецько-Музика, більше відома під ім'ям Слава Стецько.

Закордонні джерела свідчать, що подружжя Стецьків було постійними учасниками майже всіх конференцій Антикомуністичної ліги. А на початку 60-х Антибільшовицький Блок увійшов до її складу як регіональна організація. Сам Ярослав Стецько входив до складу ради WACL, після його смерті керівником ABN стала його вдова - Слава Стецько (Див. Книжку Thomas Bodenheimer and Richard Gould, Rollback: Right-wing Power in U.S. Foreign Policy (Boston, MA: South End Press, 78 1989. а також Freedom Digest, Vol 23, No. 3, WACL, September 1989). Насправді WACL був для ЦРУ найкращим каналом зв'язку для організації діяльності в будь-якій точці світу, а багато учасників WACL входили до особового складу ЦРУ.

Для того, щоб функції цієї організації стали зрозумілішими, необхідно оглянути хоча б побіжним поглядом структуру, функції і деякі особливості діяльності ЦРУ й інших спеціальних служб США. Американці давно зрозуміли, що у світі суверенних націй інформація є головним елементом сили держави.

Хто володіє інформацією, - той володіє світом.

Виходячи з цього постулату, формується весь апарат вищої виконавчої влади Сполучених Штатів. У США спецслужби, розвідку і контррозвідку називають одним словом "інтеллідженс" (intelligence). І займає ця "інтеллідженс" в американському апараті влади ключові позиції. За оцінками експертів, на утримання спецслужб США щорічно витрачають суму порядку 12 000 000 000 доларів.

Заковика в тому, що Центральне Розвідувальне Управління США - далеко не єдина спецслужба в цій державі. Задовго до створення ЦРУ свої спецслужби - intelligence мали Армія, Державний Департамент і багато інших підрозділів адміністративного апарату США. Коли ж ЦРУ (Central Intelligence Agency (CIA)) було створено Актом Національної Безпеки (National Security Act) від 1947 року на базі Офісу стратегічної служби (Office of Strategic Services (OSS)), інші департаменти, агентства й офіси адміністрації, а рівним чином і армія, не поспішали розставатися зі своїми спеціальними розвідувальними управліннями і відділами. Навпаки, вони продовжували плекати їх щосили. У зв'язку з цим у США була розроблена і втілена в життя концепція так званого “співтовариства спецслужб” - "інтеллідженс ком’юніті" (intelligence community”).

“Співтовариство спецслужб” об'єднало в собі всі американські спецслужби. Належачи до різних відомств, вони служать одній меті - зміцненню позицій США в усьому світі. Ось далеко не вичерпний перелік ключових спецслужб США: - Центральне розвідувальне управління (ЦРУ) - (Central Intelligence Agency (CIA)), Розвідувальне управління Міністерства оборони (Defense Intelligence Agency (DIA)), Агентство Національної Безпеки (АНБ) (the National Security Agency (NSA)), яке діє при Міністерстві оборони (Department оf Defense), Розвідвідділ Департаменту ядерної енергетики (Department of Energy nuclear intelligence unit), Федеральне Бюро Розслідувань (Federal Bureau of іnvestigation (FBI), чия діяльність пов'язана з забезпеченням внутрішньої безпеки США, Бюро Розвідки і Досліджень (Bureau of Intelligence and Research) при Державному Департаменті США. Так, у тому самому Держдепі, де свого часу, до приїзду в Україну, служила Kathy Чумаченко, теж є власна спецслужба.

З одного боку, бюро задовольняє запити всього співтовариства спецслужб США, з іншого боку - як підрозділ Державного департаменту, забезпечує інформаційні і розвідувальні потреби самого Держдепу. За допомогою Бюро Державний департамент збирає, аналізує і поширює величезний обсяг політичної, економічної і культурної інформації – про ті держави (і в тих державах), де Сполучені Штати мають свої представництва. Природа цієї діяльності розкрита в указі Президента США (Executive Order No. 12333) від 4 грудня 1981 року. Суть наказу полягає в тому, щоб: “Забезпечувати Президента всією необхідною інформацією для прийняття базових рішень в області зовнішньої політики, національної безпеки й економіки”.

Світ змінюється – і зараз супердержава США не завжди може вирішити свої проблеми диверсією загону командос, як це було ще недавно. Вона змушена шукати інші важелі тиску. У діяльності спецслужб США траплялися і прикрі провали, зокрема, на Кубі та в Ірані. Так, наприклад, Фідель Кастро прийшов до влади на Кубі при мовчазному потуранні Сполучених Штатів, тому що в адміністрації Президента США нічого проти цього не мали, думаючи, що він націоналіст. Вони навіть провели з ним тур переговорів. Коли ж з'ясувалося, що він перетворив Кубу на державу радянського типу, було занадто 80 пізно починати активні дії. Відсутність надійних розвідувальних даних про соціологічний розклад в Ірані стала причиною провалу американської політики в цій країні після повалення шаха. З тих пір американські спецслужби особливу увагу звертають на збирання біографічних і соціологічних відомостей.

Збір інформації про погляди, риси характеру, звички, професійні навички, авторитет, зв'язки, кар'єру представників еліти держав і народів є однією з найважливіших галузей діяльності американських спецслужб. Не менш важливою вважається інформація про соціальну інфраструктуру, систему цінностей, вірування та інші соціальні характеристики. Але особливо цінуються в спецслужбах так звані “агенти впливу”.

Діяльність цих агентів полягає в тому, щоб, використовуючи свої конфіденційні стосунки з лідерами тих або інших держав, домагатися від них прийняття потрібних рішень. Це дуже важлива задача, тому що те, “яким чином Сполучені Штати управляють головними геостратегічними фігурами на євразійській шахівниці і розставляють їх, а також як вони керують ключовими геополітичними центрами Євразії, має життєво важливе значення для тривалої і стабільної провідної ролі Америки у світі”. (Збігнєв Бжезинський “Велика шахівниця (Панування Америки і його геостратегічні імперативи)”).

Цілі американців – щонаймасштабніші, тому і структура даних організацій досить складна. Але ці організації і відомства – зовсім не покривають весь спектр організацій, які мають відношення до вироблення державних рішень. Американці - дуже активний народ, і в США існує сила-силенна громадських організацій. Цією обставиною користуються професіонали зі співтовариства спецслужб США. І тому ціла низка з цих громадських організацій діє під крильцем уряду США і пов'язаних з ним спецслужб.

Іноді, прикриваючись гуманітарними програмами розвитку демократії і захисту прав людини, ці лже-громадські організації в першу чергу забезпечують захист геополітичних інтересів правлячого капіталу й імперські інтереси США в усьому світі.

До числа ключових організацій, які надають “дах” такій діяльності (американці кажуть: “umbrella organization”, "зонтичні"), варто віднести такі:

- “Американська Рада Безпеки” (“American Security Council” (ASC ));

- “Фонд Спадщина”, - (“Heritage Foundation” (HF));

- “Дім свободи” (“Freedom House” (FH)).

ASC було створено у 1955 році відставним генералом спецслужб Робертом Вудом за підтримки великих військовопромислових корпорацій. ASC прославилася своїм співробітництвом із ФБР (усередині країни) і ЦРУ (за межами США), зв'язками з військово-промисловим комплексом, Пентагоном, Конгресом і Білим Домом.

Газета “Washington Post” у статті Сіднея Блюменталя “Проти закритих організацій” від 28 липня 1986 року стверджувала, що АSC має бути віднесена “до числа і найвпливовіщих, і найнебезпечніших лобістських угруповань у країні” (…among the most effective and most dangerous lobbying groups in the country...) У різні періоди своєї діяльності ASC брала участь у кампанії “полювання на відьом” і складала досьє на “ворогів американського суспільства”, ASC брала якнайдіяльнішу участь в організації секретних операцій у Центральній і Південній Америці, Ірані, Південно-Східній Азії, Афганістані, Намібії й Анголі.

“Фонд Спадщина” по праву вважається головним ідеологічним центром американських консервативних кланів, “яструбів”, які є справжніми хазяями США. Він розпоряджається величезними коштами і часто використовує їх на цілі, які заохочуються ЦРУ. Так, у 1989 році саме “Фонд Спадщина” дав притулок під своїм дахом форуму організації Антибільшовицького блоку народів.

Ще одна організація, “Дім свободи”, виставляє себе як правозахисну громадську організацію. Однак деякі аспекти діяльності примушують засумніватися в доброті декларованих нею намірів. Левову частку своїх фінансів “Дім свободи” отримує від урядового фонду під назвою “Національні пожертвування на демократію” (National Endowment for Democracy (NED)).

Суми, які щорічно одержує організація “Дім свободи” від уряду США, обчислюються мільйонами доларів. Часто ці гроші використовуються на проекти ЦРУ. Так було в Нікарагуа, Афганістані, Пакистані й інших “гарячих точках” геополітичного простору. Функціонер цієї організації Дуглас Пейн в одному зі своїх інтерв'ю зізнався, що “Дім свободи” є просто “димарем” для урядових грантів. Він мав на увазі ту обставину, що ця квазі-громадська організація тільки пускала свій “правозахисний” дим в очі світової громадськості. У той самий час енергія, отримана від “згоряння” багатомільйонних сум у її “печах”, йшла на забезпечення світового панування США. Для створення цієї димової завіси “Дім свободи” використовує найсолідніші засоби масової інформації, серед них лондонські “The Times” і “Daily Telegraph”, нью-йоркський “Wall Street Journal” і багато інших. Наприклад, навесні 2001 року Адріан Каратницький, президент “Дому свободи”, зі сторінок журналу "Wall Street Journal” інструктував українську опозицію, як їй краще достроково передати посаду президента України Вікторові Ющенку. Саме “Дім свободи” і його президент Адріан Каратницький найактивніше силкувалися розіграти в Україні комбінацію, пов'язану з плівками майора Мельниченка. Але про це - трохи пізніше. Цікаво, що згаданий вище геополітичний стратег Збігнев Бжезинський, входить до складу Ради Попечителів “Дому свободи”. Його ім'я тривалий час стояло у цьому списку поруч з ім'ям такого собі Лео Черне (Leo Cherne), - найближчого помічника колишнього директора ЦРУ Вільяма Кейсі - всесвітньовідомого фахівця з діяльності спецслужб. В даний час місце Лео Черне зайняв Джеймс Вулсі (R. James Woolsey) - Директор ЦРУ при Президентові Клінтоні. Більш того, у даний час Джеймс Вулсі - Голова Ради Попечителів організації “Дім свободи”. При чому тут Віктор Ющенко і Катерина Чумаченко?

Потрібно повернутися до Антибільшовицького блоку народів (Anti-Bolshevic Bloc of Nations (ABN)). Особливий інтерес становить діаграма його соціальних зв'язків, наведена експертами:

Вражаючі зв'язки. Тут є вже відомі назви й імена. Все той же асистент шефа ЦРУ Леон Черне, трохи далі генерал-лейтенант від intelligence Даніель Грахам, який служив директором Розвідувального управління Міністерства оборони (Defense Intelligence Agency (DIA)), а потім став на чолі одного з підрозділів Антикомуністичної Ліги. Тут і згаданий вище оплот “яструбів” - АSC (у діаграмі він значиться під скороченою назвою Аmerican S). Поруч – ціла низка назв організацій, про спеціальну приналежність яких можна розповідати дуже довго.

У центрі діаграми - Ярослав Стецько (Stetsko Y), трохи віддалік - його дружина пані Слава Стецько (Stetsko S). Цікаві лінії тягнуться від імені Ярослава Стецька: одна з'єднує його з терористичною операцією “Огайо”, про яку згадувалося вище, інша веде до генерал-лейтенанта Даніеля Грахама, а третя - до Українського Конгресового комітету (на діаграмі він іменований як “Ukranian C”). Це той самий комітет, у якому починала свою трудову діяльність Катерина Ющенко-Чумаченко. А ось і вона сама, скромний учасник мережі “внутрішніх фашистських мереж” за версією книги Белланта Расса. На діаграмі вона зазначена як Chumachenко K. На момент публікації книги в США, вона - співробітник Департаменту у зв'язках із громадськістю Адміністрації Президента Рональда Рейгана, на сьогодні - друга дружина можливого президента України Віктора Ющенка. При розгляді діаграми соціальних зв'язків Катерини Чумаченко у ній можна знайти імена все того ж подружжя Стецьків, а також імена: Ігнатіус Біллінський, Франц Кужель, Мікаель (Майкл) Cотірос, Богдан Федорак та інші. Що воно за люди? Потрібно поглянути пильніше на імена інших цікавих персонажів, згаданих як у названій вище брошурі Белланта Расса на сторінці 61, так і в діаграмі соціальних зв'язків Chumachenko K. Ось одне з них, це - пані Kirkpatrick J.

Так-так, це та сама, всесвітньо відома Джин Кіркпатрік, уроджена Jeane Duane Jordan. Пані Кіркпатрік, як і Збігнев Бжезинський, - інтелектуал; вона - доктор філософії і повний професор політичних наук Джорджтаунського університету (саме цей університет закінчила Катерина Чумаченко). Пані Кіркпатрік з молодих літ сполучала наукову і викладацьку діяльність з роботою на спецслужби і розуміється на їхніх операціях. Після роботи аналітиком в Бюро Розвідки і Досліджень (у тому самому, про яке мова йшла вище), пані Кіркпатрік працювала на Міністерство оборони. Під час виборчої компанії Рональда Рейгана Джин Кіркпатрік - його радник у питаннях зовнішньої політики. Після перемоги Рейгана вона стає впливовим членом його адміністрації, членом Ради Національної Безпеки (під керівництвом якої діє “intelligence community” американських спецслужб) і постійним представником США в ООН. Дуже показова “географія політичної активності” цієї пані, - 1981рік - Аргентина, Індія, Чилі, Південна Африка; 1985 - Нікарагуа; 1986 - КостаРика; 1987 - Афганістан. Інформаційний бюлетень "Секретні операції" щорічно присвячує їй свої статі (Див. Covert Action Information Bulletin 1981-#13 (12, 36), 1981-#12 (26), 1985-#24(35), 1988-#30 (67), 1990-#35 (24).

Всесвітню популярність пані Кіркпатрік приносить її тверда риторика і її відверта прихильність до авторитарних і навіть диктаторських режимів, лояльних до США. Після Рейгана вона продовжувала займатися справами Республіканської партії США і громадської організації “За свободу Афганістану”.

Трохи пізніше - відновила активне викладання в Джорджтаунському Університеті у Вашингтоні. З 1993 року пані Кіркпатрік разом з видавцем-мільярдером Малькольмом Форбсом-молодшим і сенатором Джеком Кемпом виступає співзасновником фонду під назвою “Повновладна Америка” (Empower America) і активно працює в ньому. До цього вона разом з тим же Джеком Кемпом співробітничала у згаданому вище “Heritage Foundation” (саме “Heritage Foundation” дав притулок “Антибільшовицькому блокові народів” у США в 1989 році).Пані Кіркпатрік і Адріан Каратницький тісно пов'язані між собою і співробітничають у спільних громадських проектах соціал-демократичної партії США (це маловідома в широких колах, нечисленна, але надзвичайно впливова організація). Крім того, Джин Кіркпатрік - також член Ради попечителів “Дому свободи", де Адріан Каратницький - президент. Між іншим, за повідомленнями у пресі, у період вуличних акцій тих, хто за порадою статті в “Wall Street Journal” Адріана Каратницького “виковували широкомасштабний рух” на користь “реформатора Ющенка”, сталася одна вельми сумнівна оборудка. Через представника “Дому свободи” в Україні і якусь громадянку Ф. С. І. без оформлення будь-яких грантів, нібито “на особисті потреби”, було “перекачано” в Україну 800 тисяч доларів США. Ініціали громадянки Ф. С. І. Дивним чином збігаються з ініціалами директора філії Дому свободи в Україні. І навіщо директорові Freedom House-Ukraine стільки готівки? Може, США прагнули полегшити тяжку долю "маленьких українців"? Але щось не чутно було про соціальні американські проекти на цю суму. А політичний проект таки да, був… Дотепер у силі. Ну, а з першого липня 2003 року президент Джордж Буш - молодший повернув Джин Джордан Кіркпатрік, це світило консервативної думки і заслуженого ветерана секретних операцій “intelligence community” США, до активної діяльності. Вона призначена на посаду посланника Сполучених Штатів у Комісії з прав людини Економічного і Соціального Комітету ООН. Отже, пані Киркпатрик знову на коні. Це і не дивно. Адже ніхто інший, як батечко нинішнього президента, George Herbert Walker Bush, - старший (у ті часи ще віце-президент США), як учасник мережі “domestic fascist networks”, згадується у книзі Белланта Расса поруч з ім'ям Катерини Чумаченко. Варто також пам'ятати, що в 1976 Джордж Буш - старший служив Директором ЦРУ, а в 1987 він же зізнався в причетності до таємних операцій. Отже, коло замкнулося. І Катерина Чумаченко - невелика, але яскрава точка в цьому колі.

Неможливо тут обійти і фігуру Джона Тедстрома (John Tedstrom), який у згаданому вище телерепортажі російського тележурналіста М. Леонтьєва був представлений як “бывший сотрудник СНБ США Джон Тедстром, занимающийся имиджем премьера и его текстами” (ГРТ, 10.04.01).

З Ради Національної Безпеки США він помандрував на службу в “RAND Corporation”, а це організація специфічна. За своїм статусом - це приватний дослідницький центр, але головним співзасновником його були Збройні Сили США. “RAND Corporation” базується у містечку Санта-Моніка, штат Каліфорнія, там вивчають і створюють військову стратегію, розробляють такі новітні аналітичні технології, як теорія ігор, дослідження операцій і системний аналіз. Крім того, у “RAND Corporation” займаються пророкуваннями майбутнього – футурологією. Експерти корпорації до того ж ще моделюють глобальну політику, тобто створюють конструкцію світового панування США.

Зараз Джон Тедстром активно освоює тему майбутньої політики США в Євразії, отже контакти з Катериною Чумаченко і Віктором Ющенком, очевидно, будуть, як і раніше, йому дуже корисні. Адже “Україна, новий і важливий простір на євразійській шахівниці, є геополітичним центром, тому що саме її існування як незалежної держави допомагає трансформувати Росію” (Збігнев Бжезинський “Велика шахівниця (Панування Америки і його геостратегічні імперативи)”.

Потрібно звернути увагу на ці слова. Українська незалежність для США, виявляється, становить цінність лише тому, що допомагає їм трансформувати Росію. Доктор Бжезинський стверджує: “...життєво важливо, щоб на політичній арені не виник суперник, який здатен панувати в Євразії і, отже, кинути виклик Америці”.

А що буде, якщо ситуація зміниться і трансформувати Росію більше не знадобиться? Або США раптом вирішать, що наша незалежність теж заважає їхньому світовому пануванню? Адже вони звикли до того, що: “Американські васали і залежні держави, окремі з яких прагнуть до встановлення ще міцніших офіційних зв'язків з Вашингтоном, поширилися по всьому Євразійському континенту” (Збігнєв Бжезинський “Велика шахівниця (Панування Америки і його геостратегічні імперативи"). Зрозуміло, що для заокеанських покровителів Віктора Ющенка українці - це всього лише геостратегічне м'ясо, потрібне їм для того, “щоб на політичній арені не виник суперник, який „здатен панувати в Євразії і, отже, кинути виклик Америці”. Їхній план простий: США пануватимуть в Євразії і в усьому світі; Україна буде буфером між Росією і Заходом. Хазяїном тут буде американський васал - Віктор Ющенко. Процвітати при ньому будуть, згідно з його ж теорією, "діти банкірів". Ну, а ті, хто проти такого розподілу, будуть записані в розряд неблагонадійних "непатріотів". Утім, про патріотизм і благонадійність – в наступній розповіді.

Але тут з усією гостротою постає питання: чому Катерина Чумаченко в численних своїх інтерв'ю жодного разу не згадала ні про свої зв'язки з ОУН-Б і Антибільшовицьким блоком народів, ані про зв'язки з Бушем-старшим і Джин Кіркпатрік?

Може, все це вигадки? Ні, в одному з останніх своїх інтерв'ю пані Слава Стецько підтверджує викладене вище: “Когда Ярослав был заместителем главы ОУН (Бандеры), я руководила секретариатом одного из членов Провода ОУН. После войны создали Антибольшевистский блок народов (АБН). Он его возглавил, а я занималась редактированием журнала АБН и организационной работой. В 1960 Ярослав стал президентом

Всемирной антикоммунистической лиги. Я организовывала международные конференции, мы встречались с Рейганом, Бушем, г-жой Кирпатрик (председателем ООН)”. (Валерия БОНДАРЕНКО ,”ФАКТЫ” 18 червня 1999).

Звичайно, замовчування деяких фактів своєї біографії Катерина Чумаченко-Ющенко може пояснити тим, що ніхто її про це ніколи і не запитував. Але дивно, любов'ю пані Чумаченко до України теж, по-моєму, ніхто особливо не цікавився. Проте про неї вона знайшла за потрібне рясно і докладно розповідати всім стрічним-пересічним ЗМІ. А от про своє американське минуле (звісно, якщо – минуле) - нічого. Тим часом, суспільству варто було б знати про дружину людини, яка претендує на вплив в українській політиці. І Чумаченко, як громадянка США, як людина, яка дуже довго жила в Америці, повинна це розуміти. Тільки чомусь мовчить. Цікавий перелік файлів (так званих "тем для обговорення" (talking point), підготовлених Катериной Чумаченко за період її державної служби в США (1985-1988 р.м.), зокрема, в Офісі у зв'язках із громадськістю (Office of Public Liaison) Білого Дому у Вашингтоні. Для бесід в адміністрації Президента Рейгана нинішня дружина лідера “Нашої України” готувала, приміром, документи на теми:

- “Контроль над озброєннями”, “Проблеми оборони”, “Американські друзі Антибільшовицького Блоку Націй”, Азія/СРСР”, ”Східна Європа”, “Ліван/Гренада”, “Самміт НАТО”, “Балтійські дисиденти”, “Міжнародні стратегічні зв'язки”, “Коаліція зі стратегічною оборонної ініціативи”, “Радянський Союз/радянські зв'язки”, “Контроль над озброєннями - ОСО-2”, "Реформування експорту озброєнь”,  “Американо-югославські відносини”, “Американо-хорватські відносини”, "Польсько-американський Конгрес”, “Московський самміт”, “Українські католики”, “Релігія в СРСР”, “Македонія”, “Суд над Макаром”, “Український міленіум”, тощо.

Для офісу тодішнього віце-президента Джорджа Буша-старшого - на теми: “Поневолені нації”, “Продаж зброї Саудівській Аравії”.

Дотепер усі папки є інформацією, закритою для загального доступу. Щоб отримати доступ, потрібно зробити спеціальний запит. А дозвіл на доступ до цих файлів дає (або не дає) один з відділів ЦРУ. Chumachenko -- finding aid CHUMCHENKO, KATHERINE: Files, 1985-88. Parts or all of this collection or series of Presidential records are not currently processed or available for research. Some folders, segments or whole boxes are processed and are currently available for research. This available material is noted in bold. The remainder of the folders listed in these inventories are subject to Freedom of Information Act (FOIA) requests under the provisions of the Presidential Records Act (PRA). If you are interested in submitting a FOIA request for access to any of the unprocessed records listed in these inventories or have any questions about these collections or series, please contact our archival staff at 1-800-410-8354, outside the US at 1-805-522-8444, or email reagan.library@nara.gov.

CHUMACHENKO, KATHERINE: Files, 1985-88

Office of Public Liaison

OA 18292

Soviet Military Power

Soviet Political Prisoners (Release of: spring 1987)

Soviet Press attacks on LK

Soviet issues

Ambassador Spasowski

Soviet Union - Economic issues

Speakers - Central America

?Speech - Civil Rights/Asians?

Ukraine - Consulate in Kiev

Ukrainian Famine Commission - Public Delegates

Ukrainian American Bar Assoc.

Ukrainian Weekly

Ullrich, Suki

United Nations

United States Council for World Freedom

U.S.A.I.D.

U.S. Aid to the Democratic Resistance in Nicaragua 3-10-86

U.S.- China Policy

U.S. - Korean Relations

Ніяких надто сенсаційних тем список не містить, але він добре демонструє коло інтересів Чумаченко. І дуже сумнівно, що людина подібної кваліфікації готувала себе до посади співробітника Центру з навчання банкірів або мріяла стати простою українською домогосподаркою. Проте саме ці дві ролі Чумаченко намагається грати в Києві по черзі, починаючи з 1991 року. Утім, зараз пані Катерина вже планує брати участь у створеному в лютому 2002 року її чоловіком фонді. Особливо її приваблює програма “навчання лідерів” (“leadership training”) (Див. The Ukrainian Weekly, March 17, 2002, No. 11, Vol. LXX). Що ж, досвід подібного "виховання", треба думати, у неї вже є, а сам Віктор Ющенко може по праву вважатися її "вихованцем". Неможливо заперечувати, що Джордж Буш - старший і Джин Кіркпатрік, Адріан Каратницький і Джон Тедстром у Сполучених Штатах - люди заслужені. Вони зробили багато для панування Сполучених Штатів Америки в усьому світі. Але для дружини майбутнього президента незалежної України зв'язки (до того ж ретельно приховувані) з діячами такого роду - занадто своєрідна рекомендація. А якщо припущення про наявність таких зв'язків неправомірне, то де ж роз'яснення ситуації? І ще одне зауваження. Так, до речі. Чи то саме публікація матеріалів Белланта Расса в 1988 році коштувала Катерині Чумаченко її посади в Білому Домі, чи то наступні місця роботи більше відповідали її кар'єрним прагненням... Тільки в будь-якому разі ніяких позовів щодо захисту честі, гідності і про відшкодування моральних збитків в зв'язку з твердженням про причетність до “внутрішніх фашистських мереж” подано не було. Ну, а в 1989 році побачило світло друге, доповнене видання брошури Расса Белланта під трохи зміненою назвою “Старі нацисти, нові праві і Республіканська партія” “Old Nazis, the New Right, and the Republican Party”, у якому згадка імені Катерини Чумаченко залишилася все з того ж приводу.

Bellant, Russ. Old Nazis, the New Right and the Reagan Administration. 2nd ed. Political Research Associates, 1989. 96 pages. (Reissued as “Old Nazis, the New Right, and the Republican Party” and available for $9 from South End Press, 116 Saint Botolph Street, Boston MA 02115, Tel: 800-533-8478.)

РОЗДІЛ 4. ПАН - УКРАЇНСЬКА ГЕОПОЛІТИКА.

До осені 1991 року Віктор Ющенко носив партквиток КПРС. І ще в 1991 -1992 році (коли Україна вже стала незалежною), видаючи пільгові кредити, які головним чином пішли на фінансування “Русского движения” Криму, він, як один з вищих керівників банку “Україна”, підписує фальшивий протокол цього банку, складений російською мовою. З колегами по роботі тоді він розмовляє виключно російською і звертається до них не інакше, ніж “товариш”. Знову ж таки російською мовою він виявив бажання давати – і давав – показання слідчому прокуратури в грудні 1992 року (про що свідчить протокол допиту).

Потім, вочевидь без особливого бажання, Віктор Андрійович переходить на “рідну мову”. Але при цьому, як і більшість колишніх товаришів-бюрократів, панічно боїться вимовляти слово “пан”. Протягом тривалого часу, ніби прикидаючи, куди подмуть мінливі вітри, при звертанні переходить на ухильне“добродій”.

Минає зовсім небагато часу, і раптом він стає “найщирішим” патріотом, а слово “пан” стає для нього таким же природним, яким колись було слово “товариш”. (Цей період аж ніяк не випадково збігається з періодом розквіту дружніх відносин “месії” з пані К. Чумаченко).

Далі - більше. Слово “пан” у лексиконі “надії нації” виходить на перше місце. До нього, немов до “паровоза”, Ющенко чіпляє слово “українство”. І... неждано-негадано ставить цей “потяг” на рейки, вперше озвучивши ідею або, як він висловився “тему панукраїнства”. “Тема панукраинства должна стать фундаментом, на котором будет осуществляться дальнейшее строительство нашей государственности”, - переконує він через популярну політичну газету. (Див. “Зеркало недели” No 1 (274), 15 - 21 Січня 2000 року).

Що означають ці туманні висловлення? І, взагалі, що це за сполучення таке слова “пан” зі словами, які вказують на національну приналежність? Свого часу ідея пангерманізму надихала Адольфа Гітлера і партію нацистів. Ця теорія в термінах геополітики виправдовувала загарбницькі плани гітлерівців,- пошуки життєвого простору на слов'янських територіях, - сумно відомий Дранх нах Остен. Тоді це знаменувало собою початок Другої світової війни.

Звичайно, не дуже схоже, щоб Вікторові Андрійовичу спало на думку, подібно згаданому персонажеві, завоювати світ. Але захопити для себе і своїх націоналістичних попихачів Україну він задумав усерйоз. Тому “тема панукраїнства” призначена для “внутрішнього споживання”. Багато що стає зрозумілим, якщо з'ясувати деякі аспекти співробітництва Ющенка з Конгресом Українських Націоналістів (КУН).

КУН - спадкоємець ОУН-Б в Україні. Це - ультрарадикальна партія, створена духовною (і не тільки) наставницею другої дружини Ющенка пані Славою Стецько, яка повернулася з еміграції в Україну одночасно з пані Катериною Чумаченко.

КУН, як і ОУН-Б, проповідує вищість одних народів над іншими, але робить це в замаскованому вигляді. Так, саме про привілеї одних народів перед іншими мова йде в оприлюдненій програмі КУН. Ось як це звучить:

“Головна мета Конгресу - …утвердження духовних цінностей, честі і гідності вільної української людини - господаря на своїй землі… Конгрес бореться за …забезпечення національним меншинам права вільного розвитку їхньої національно-культурної самобутності, за умови їхнього лояльного ставлення до Української Держави”.

Цікаво, проти кого КУН “боротиметься за …забезпечення національним меншинам права вільного розвитку”? Хто цим меншинам може загрожувати, крім КУН? І ще одне питання, - яка з “національних меншин” просила КУН “боротися” за свої “права вільного розвитку”, - росіяни? А може, поляки або євреї?

Насправді ми зіткнулися з яскравим проявом політичного цинізму. Мистецтво політичної симуляції просочило собою увесь спосіб мислення національно стурбованих змовників-кон спіраторів з КУН-ОУН-Б. Саме їхні ідеї благодатно увібрав у себе Віктор Ющенко.

До речі, участь КУН у блоці Ющенка анонсувалася ще тоді, коли сам блок не був навіть зачатий. А це означає, що саме ідеологія КУН, по суті, визначає світогляд “Наший України”. Тому, коли Віктор Ющенко заводить свою пісню про нібито “широку консолідацію всіх демократичних сил”, до нього виникає цілий ряд питань.

- хто буде перевіряти “на лояльність” до програми КУН

- "Нашої України"?

- коли ці перевірки почнуться?

- як і де вони проходитимуть?

- хто буде суддею?

- що буде з тими, чия "лояльність" виявиться під сумнівом.

Хто відповість на ці питання? У Ющенка є непоганий рецепт, він сам казав: “У політиці дуже важливо те, що ти говориш, але не менш важливо те, що ти не говориш. Не потрібно розкривати свою душу” (Див. “Громадське радіо” 25 грудня 2002, 09:30 Віктор Ющенко - про здобутки та втрати “Нашої України”).

Тут саме час поговорити про політику, про велику політику. Що таке геостратегія, наприклад? Незвичне слово, але ж його, може статися, доведеться вивчити і навіть випробувати на власній шкірі. Термін цей винайшов один шведський професор близько двохсот років тому. Він вірив у те, що держави, немов живі істоти, спочатку переживають період розквіту, а потім загнивають. Адольф Гітлер вдячно підхопив цю теорію, обгрунтовуючи свої домагання світового панування необхідністю “життєвого простору” для “вільної німецької батьківщини” (Цитується за текстом книжки Адольфа Гітлера. “Моя боротьба”). Чим це скінчилося для народів Європи й усього світу, добре відомо. Але, схоже, історія нічого не вчить претендентів на світове панування. І нове життя в цю теорію вдихнув горезвісний Збігнев Бжезинський, сповістивши увесь світ про домагання США на світове панування.

Ось як він міркує про це в передмові до своєї книжки:

“Остаточна мета американської політики повинна бути доброю і високою: створити справді готове до співробітництва світове співтовариство відповідно до довгострокових тенденцій і фундаментальних інтересів людства. Однак у той же час життєво важливо, щоб на політичній арені не виник суперник, який здатен панувати в Євразії і, отже, кинути виклик Америці. Тому метою книги є формулювання всеосяжної і послідовної євразійської геостратегії. Збігнев Бжезинський Вашингтон, округ Колумбія, квітень 1997 року” (Див. книжку Збігнев Бжезинський “Велика шахівниця (Панування Америки і його геостратегічні імперативи)”). Що стосується “доброї і високої політики”, то про це можуть розповісти силу-силенну цікавого родичі жертв аргентинських, гватемальських, сальвадорських, нікарагуанських і інших ескадронів смерті. Або, наприклад, родичі мирних жителів, які загинули від американських бомбардувань в Югославії та Іраку. Але от за яким правом “титан консервативної думки” вирішив, що США повинні панувати в Євразії? Тим дивніше це звучить з вуст людини, чиє прізвище співзвучне з назвою сумно відомого нацистського концтабору смерті “Освєнцім-Бжезинка”, який нагадує всім, у тому числі і панові професорові, чим кінчаються розмови про світове панування. Серед іншого, пан Бжезинський стверджує, що Росія - суперник США в “шаховій партії” за Євразію, а роль розмінного пішака у цій сумнівній грі З. Бжезинський відводить Україні.

Появу держави України Бжезинський коментує в такий спосіб: “Простір, який століттями належав царській імперії і протягом трьох чвертей століття Радянському Союзові під верховенством росіян, тепер заповнено дюжиною держав, більшість з яких (крім Росії) навряд чи готові до набуття справжнього суверенітету; до того ж чисельність населення цих держав теж різна: від досить великої України, яка має млн. чоловік, і до Вірменії, що нараховує лише 3,5 млн. Їхня життєздатність уявлялася сумнівною, у той час як готовність Москви постійно пристосовуватися до нової реальності також виглядав непередбачуваною”.

Тобто, для засновника американської геостратегії геть байдуже, якою буде “сумнівна”, з його слів, і третьосортна, у його розумінні, доля України. Але для нього вкрай важливо щоб у результаті реорганізації міждержавних відносин у всій Євразії, на континенті була не одна провідна держава, а багато середніх, відносно стабільних і в міру сильних. Але обов'язково слабших у порівнянні зі Сполученими Штатами, як кожна окремо, так і всі разом узяті. Тому пан Бжезинський дає настанову: “Державами, які заслуговують найпотужнішої геополітичної підтримки з боку Америки, є Азербайджан, Узбекистан і (поза даним регіоном) Україна; усі три - геополітичні центри. Роль Києва підкріплює аргумент на користь того, що Україна є ключовою державою остільки, оскільки зачіпається власна майбутня еволюція Росії” І далі він продовжує: “Звідси випливає, що надання політичної й економічної допомоги основним країнам, які щойно здобули незалежність, є нерозривною частиною більш широкої євразійської стратегії. Зміцнення суверенної України, яка у даний час стала вважати себе державою Центральної Європи і налагоджує тісніше співробітництво з цим регіоном, - украйважливий компонент цієї політики...”

У цій словесній лушпайці компонентами, які виглядають щирими і заслуговують на увагу, потрібно вважати тільки слова, що стосуються геостратегічного інтересу США. Інші, на кшталт міркувань про демократію, зміцнення суверенітету і співробітництво - лицемірна і цинічна симуляція. "Захисники прав людини" зі США бояться навіть словом прохопитися про них, коли мова йде про Азербайджан і Узбекистан, де по суті встановлена диктатура. Зате вони щосили волають про „тоталітарний режим” в Україні. І це з єдиною причини – тільки тому, що тут немає слухняного їм в усьому президента-васала, якимсь збирається стати Віктор Ющенко. Але нас має лякати не інтелектуальне чванство заморського професора, а те, з яким дивним оскаженінням американські яструби, що окупували Капітолійський пагорб у Вашингтоні, втілюють у життя цю вбивчу в буквальному значенні цього слова політику в життя.

Ось приклад. США не люблять Іран. Україна прагне співробітничати з усіма, якщо це приносить їй користь. Але варто було Україні укласти з Іраном цілий ряд вигідних для себе контрактів, як до Києва в авральному порядку прилітає емісар зі США. І викручує руки Ющенку і Кучмі, домагається відмови України від торговельних контактів з Іраном, натомість обіцяє контракти з Заходом. Емісар відлітає, а замість контрактів Захід з гордовитою усмішкою показує українцям дулю, а економіка Україна залишається без життєво необхідних їй коштів. Вони зробили Україну боржником Міжнародного валютного фонду, а гроші ці, як виявилося, Національний банк під керівництвом В. Ющенка „прокручував” в офшорному банку на Кіпрі.

Вони примусили Україну знищити ядерний арсенал (за розміром - третій у світі), але не дали ані цента на знищення твердого палива, яке використовується в ракетах СС - 20, хоча підписали письмові зобов'язання ще в 1993 році. Наявність цього палива загрожує Україні техногенною катастрофою, не меншою за Чорнобильську. Але американцям на те плювати.

Зате в якості “допомоги” США змусили уряд України купувати в них просякнуті всякою гидотою “ніжки Буша” і генетично оброблену картоплю.

На очах у всіх Буш розв'язав війну в Іраку. У той час, коли мільйони європейців вийшли на демонстрації під девізом “ні краплі крові за американську нафту”, Віктор Ющенко гаряче і переконливо виступав у парламенті. Висловлюючи фальшивий жаль, він закликав направити українських солдатів в Ірак і проголосував за це сам. Ще б пак, свого сина в Ірак напевно не пошле, а візьме його, у кращому разі, на жалобний мітинг на честь “загиблих героїв”. В. Ющенко пропагує ідею військової присутності України в Іраку. А обгрунтовує її тим, що добрі американці нададуть нам згодом вигідні комерційні замовлення. Для кого вигідні? Для кума і “однодумців” по фінансовому і політичному бізнесу? Як і завжди, у даній справі “надія нації” діє відповідно до проголошеного ним же приципу: “банкірові - банкирове, а сталеварові - сталеварове”. І ця двозначність аж ніяк не стосується лише високої політики, вона торкається і цілком конкретних інтересів людей.

Ось як Ющенко обґрунтовував свої “успіхи” на посаді прем'єра: “Корупція процвітає там, де присутні державні фінанси або державне майно... Коли ми заборонили всім корпоративним державним підприємствам застосовувати будь-як форми векселів, заліків, маючи на увазі, що сьогодні ці форми використовуються як основний канал розкрадання державних грошей - це теж складна була відповідь”. (26-02-01 Інтерв'ю прем'єр-міністра України Віктора Ющенка, редактор Олена Коломийченко).

Привертає до себе увагу те, що фінансист Ющенко чітко знає: векселі “використовуються як основний канал розкрадання державних грошей”. Він завжди це знав! Адже в 1994 році глава НБУ виступив “хресним батьком” векселів.

Одним з перших документів, підписаних В. Ющенком на посаді голови правління НБУ, була постанова від 25 лютого 1993 року, якою був затверджений “Порядок проведення банками операцій з векселями”. Зі сторінок газети “Бизнес” В. Ющенко заявив: “Вексель, как и любая другая форма платежного средства, должна вызвать к себе доверие. Речь идет о том, что необходимо сформировать вокруг векселя, как заменителя денег, соответствующую экономическую атмосферу” (Див. “Бизнес” 1994 г No 8 стор.9 “Вексель. Нацбанк в виде крестного отца”).

Він запровадив вексель ще десять років тому. А потім, коли йому потрібно було показати, який він гарний на посаді прем'єра, В. Ющенко обмежив вексельні операції і дозволив відвести невеликий струмочок від фінансових потоків, в котрих „месія” буквально купався, щоб хлюпнути краплинку "маленьким українцям" у вигляді погашення заборгованостей пенсіонерам і “бюджетникам”. Але ж ці заборгованості виникли тому, що НБУ під керівництвом В. Ющенка не давав на це грошей. І тут знову доречно буде нагадати крилату фразу Ющенка зразка середини 90-х: х: “Если денег на решение проблемы задолженности по зарплатам нет, то их - нет, и значит нужно выплачивать лишь текущую зарплату, оставив задолженность на потом”. (“Зеркало недели” No 39 (156) Субота, 27 вересня – 3 жовтня 1997 року).

РОЗДІЛ 5.  СЛОВА  І  ДІЛА.

Довголітня і щедро оплачувана пропаганда за короткий час перетворила колишнього заступника колгоспного бухгалтера Віктора Ющенка на “надію нації”. “Фанати” моляться на нього як на ідола. Вони ж привласнили йому звання “месія”, яке походить від слова “мецих”, що в перекладі з давньоєврейської означає “помазаник” або ще: “рятівник”. Але рятувати Віктор Андрійович нікого не збирається – та й не може. Утім, при цьому він поблажливо приймає поклоніння.

Він не тільки допускає, щоб його величали “месією”. Ця людина, яка десять разів на день проголошує себе людиною віруючою і християнином, у кожному своєму публічному виступі звеличує до небес себе улюбленого. “Помазаник” розхвалює свій інтелект, свій професіоналізм, свою моральність, свою любов до України і свій жаль до “маленьких українців” (так В.Ющенко іменує усіх простих людей). Сам він, мабуть, українець “великий”, або - “пан-українець”, за власним його виразом. Віктор Ющенко спить і бачить себе президентом всія України, найголовнішим з головних, вершителем доль всіх інших, “маленьких українців”. Він промовляє: "Давайте зрозуміємо одне, якась одна людина повинна взяти цей хрест" ("Громадське радіо”, 13.06.2003).

Темна справа ця політика і брудна. Ніколи немає в ній ні прозорості, ні ясності, ані чистоти. Ніхто не знає, наприклад, про що насправді думає політик, коли він христосоподібно складає руки на грудях, зображуючи на обличчі скорботу про гинучу Вітчизну. Чи зазнає він мук сумління, чи жаліє він “знедолених маленьких українцях”? Чи, може, корчиться, бідолаха, перед телекамерами від нетравлення шлунка? У попередніх розділах ішлося про Ющенка, його гроші і політичні зв'язки. Але зі Святого Письма відомо, що люди пізнаються не за словами, а за ділами їх. Проте у хитромудрому устрої фінансів і в заняттях підкилимовою політикою людині збоку розібратися досить складно. От і виходить, що там можна здійснювати будь-які махінації, все одно прості люди в них не розберуться. Зате красивих слів їм наговорити для Ющенка не проблема. Залюбки висмокче з пальця сім мішків гречаної вовни.

Але є речі, зрозумілі всім. Якою є людина в житті, у родині, у побуті? Здавалося б, недобре заглядати в чуже особисте життя. Але ж ідеться не про приватну особу, а про людину, яка претендує на те, щоб відігравати в політиці провідну роль. А в цьому разі, будьте люб'язні, – ніяких темних секретів.

У свої п'ятдесят років пан Ющенко – щасливий молодожон і молодий батько двох дочок і одного сина (1999 і 2000, 2004 років народження). Від першого шлюбу в нього – уже дорослі син і дочка.

Щоправда, перший шлюб в офіційній біографії лідера “Нашої України” замовчується. Але не через надмірну скромність. Ця інформація свідомо перекручена для того, щоб не привертати уваги публіки до брудних плям на його репутації. А якщо на ці плями глянути уважніше і без упередженості?

Роман з молодою і багатою (за нашими українськими мірками) американкою на ймення Кетті Чумаченко Віктор Ющенко “крутив” на очах у свого найближчого оточення. Спочатку ховався від дружини, а потім (коли остання про все довідалася) любився з Кетті у відкриту. За часів джентльменів і дам така поведінка мала свою назву - адюльтер; простіше кажучи, - подружня невірність. Утім, з його життєвим багажем на звання джентльмена Віктору Андрійовичу претендувати не доводиться. Між тим, у Біблії те, що він творив, зветься перелюб і вважається одним із смертних гріхів. Але на це Ющенкові, вочевидь, начхати. Його релігійність – виключно про людське око.

Люди, які знають його не один рік, здивувалися тій рішучості, з якою Віктор Андрійович ринувся в другу спробу “розбудови” свого подружнього щастя. Адже в першому шлюбі в нього був цілий ряд невдач та стійка і малопочесна слава “підкаблучника”. У цьому шлюбі, як це часто буває в подібних випадках, злий жарт зіграв “синдром пушкінської золотої рибки”. Не встиг Віктор Андрійович до ладу і невода закинути, як його перша “баба”, яка виросла і вихована вдалині від вогнищ культури і великих торговельних точок, перебравшись із Сумської області до столиці, раптом відчула себе отакенною “володаркою морською”. І для початку зажадала від головного банкіра автомобіль із шофером для її “світських” виїздів по магазинах. Отримала вона і те, і інше негайно. Звісно, за рахунок Національного банку. Далі - більше, апетити зростали, а разом з тим псувалися і сімейні стосунки. Не дивно, що банкір, який спочатку утішався мазюканням “картин” у неоковирному стилі богомаза, ледве похмеленого вітчизняним квасом, заповзявся шукати розуміння і тепла на стороні.

І незабаром знайшов його. Не без сприяння, як кажуть, свого старшого санчо-панси у заморських справах Олега Рибачука, Віктор Андрійович звів дружбу зі згаданою вище Катериною. І виявилася вона для нього справжнім “променем світла в темному царстві”.

Другий шлюб В. Ющенкі скоївся, зрозуміло, на небесах, але перед Богом і людьми оформлений був з деяким запізненням у безіменній маленькій церківці, коли до народження першої дочки щасливій парі лишалося чекати зовсім небагато.

Від домагань колишньої благовірної він свого часу відкупився придбанням для неї добряче потріпаного білого Renault 25, (номер 00109 КЕ). А після розлучення залишив за нею і двома дітками шикарну квартиру No 1 у будинку по вул. Інститутській No 20/18, що майже напроти Національного банку.

Слід нагадати, що квартира в будинку для особливо важливих персон у Липках отримана була Віктором Ющенком у зв'язку з його службою на посаді глави НБУ. Своя ж, споконвічна, у нього була розташована в “спальному” районі Троєщина по вул. Миколаївській, 11. Непогана, до речі, ідея, - розплачуватися за подружню невірність казенною нерухомістю. Віктору Ющенко варто запатентувати подібний винахід, - може вийти досить прибуткове дільце.

Особисті якості людини – це її особиста справа. Державі вони потрібні хіба що тоді, коли її призивають на військову службу. Тоді вона повинна виявити хоробрість, витримку і самовідданість. Зовсім по-іншому обстоять справи з особистими якостями вищих державних чиновників, тим більше кандидатів у президенти, тому що від їхніх особистих якостей залежить доля країни.

На батьківщині Кетті Чумаченко-Ющенко, у Сполучених Штатах Америки, не було жодного випадку, коли президентом стала людина, яка зруйнувала свій перший шлюб. Усі пам'ятають скандал з Біллом Клінтоном, “фіглі-міглі” якого ледь не привели до процедури імпічменту і відтручення його від посади. Але яким би бурхливим не був роман “на стороні”, Клінтон за твердої підтримки своєї дружини Хілларі зберіг родину. Тому що сім’я - це святе. Але річ не тільки в тому.

Мова йде ще і про уміння справжнього лідера обмежувати себе певними рамками заради збереження порядку і миру інших людей. Таким чином, особисті якості кандидата в Президенти, зокрема його постійність і здатність зберігати вірність, у випадку обрання його на найвищу державну посаду стають надбанням всієї нації. На жаль, постійністю Віктор Ющенко не відрізняється. А його здатність зберігати вірність досить сумнівна. Все свідчить про те, що пан Ющенко – особистість, яка досить легко захоплюється принадами і піддається впливу раптових капризів, почуттів і бажань.

“Ющенко - человек непостоянный”, - каже Високопреосвященнійший Павло, намісник Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври, Архієпископ Вишгородський, - “и не является хозяином своего слова. Это показало его поведение в последние год-полтора” (див. “Бизнес” No34 (553), 25 СЕРПНЯ 2003).

Отцеві Павлу можна вірити. Кому, як не йому, багаторічному сповідникові і духовному наставнику Віктора Ющенка, знати вдачу і звички свого підопічного.

Тривога з цього приводу звучить навіть у голосі його другої жінки. Утім, ось її власні слова: “Я очень горда тем, что мой муж нравится многим женщинам. Впрочем, я также горда и тем, что каждый вечер после работы он приходит ко мне” (“Зеркало недели” No 6 (279), 12 - 18 Лютого 2000 року). З тих пір, як стали очевидними плани Віктора Андрійовича стати президентом, подружжя Ющенко-Чумаченко намагається переконати всіх у тому, що їхній роман став наслідком великої любові обох до України. Як влучно зазначено у “Дзеркалі тижня”, усім наполегливо нав'язується формула: “Вітя + Катя + Україна = Любов”. При цьому зворушуватися повинні не тільки “маленькі українці”, але також і передчасно покинута перша дружина “надії нації”, яка стала жертвою такого от екстремального патріотизму. Дивно якось...

Авторського патенту заслуговує й інший фокус родини Ющенків. У березні 1998 року на ім'я одного з мешканців згаданої квартири No1, яка знаходиться по вул. Інститутській, 20/18, був зареєстрований ще один автомобіль, цього разу новісінький супер-представницький сріблясто-сірий Ford Mondeo, (номер 80032КВ). Людина, що зареєструвала автомобіль у ДАІ, записалася під ім'ям Ющенка Петра Андрійовича, тимчасово не працюючого. Насправді в цій квартирі він, звичайно ж, не проживав.

Навіщо старшому братові банкіра, удатному харківському підприємцеві і менеджеру Петрові Ющенку потрібно було прикидатися в Києві бомжем і приховувати свій рід занять? Знаючі люди говорили, що, мовляв, лімузин цей “спорядив” собі сам Віктор Андрійович. А реєстрація на брата зроблена була задля годиться, - щоб поменше питань ставили. Наприклад, таке: відкіля такі кошти (а йдеться про 50-70 тисячі доларів США) у людини, що живе на одну зарплату глави НБУ? Нагадаємо – вона прирівнюється до зарплати міністра і не перевищує 370 гривень на місяць. При цьому потрібно відзначити, що банкір улітку 1993 року вже зареєстрував на себе один автомобіль, - ВАЗ 2109 (номер 06333 КИ) і автопричіп (номер 8150 УЧ). Але, як то кажуть, апетит приходить під час їзди. Утім, може і наговорює хто зі злості на Віктора Андрійовича. Буває і так, - не встиг хто вибитися “у люди”, як його кожен негайно воліє оббрехати. Одна заковика: документи про реєстрацію автомобілів у ДАІ наявні. Цілком реальні. Як би там не було, але ця мишача метушня навколо автомобілів і квартир явно є підозрілою, не чистою і зовсім не гідною такої “великої” людини, якою Віктор Ющенко намагається себе виставити.

Нині Віктор Андрійович знову - чудовий сім'янин і проживає з трьома новими дитятками і молодою дружиною в новому приміщенні, придбаному з нагоди його прем'єрства в історичному центрі “матері міст руських” в однієї київської родини за дуже чималі гроші.

Треба думати, за колишнім житлом Віктор Андрійович не сумує, тому що, як свідчить виписаний на його ім'я технічний паспорт, у новопридбаному багаторівневому сімейному “гніздечку - “пентхаузі”, переобладнаному на американський манер з квартири на шостому поверсі і горищного приміщення (мансарди), не багато не мало, а цілих 352 квадратних метри корисної для сім’ї “надії нації” площі. 

На першому рівні (шостий поверх) - влаштовані передпокій з гардеробом, кухня з їдальнею, вітальня, сімейна кімната, кабінет, спальня, санвузли в необхідній кількості і дорогі різьблені сходи, які ведуть на мансардний поверх. Уздовж кухні, з якої є ізольований “чорний” вихід, опоряджена скромна, засклена спеціальним склом тераса. На другому рівні - дві дитячі кімнати, два туалети, спортзал, оглядова тераса з дивовижної краси кованими декоративними ґратами.

Апартаменти ці розташовані в будинку стародавньої архітектури (будівля 1895р.). Найкращі майстри найрідкісніших будівельних професій зі шкіри геть пнулися, щоб встигнути закінчити роботу в найкоротші терміни. А для того, щоб переобладнати прем'єрські хороми відповідно до примх і побажань замовників, їм довелося ще встановити спеціальні лоджії, зробити новісінький дах, який сяє зеленою (під колір долара) єврочерепицею. Додатково були прокладені нові інженерні мережі: водопровід, каналізація, електрика, загалом, усе – чинком та ладком.

Гроші на обладнання квартири прем'єр-міністра В. Ющенка були виділені Міністерством фінансів з особливого резерву. Розпорядження про виділення грошей свого часу зробив тодішній підлеглий Віктора Андрійовича, перший віце-прем'єр його кабінету Юрій Єхануров (нині - нардеп No26 у списку “Нашої України”), який засвітився 1999 року своїм активним співробітництвом і дружбою з підручними Саддама Хусейна.

Самому В. Ющенкові не дозволила зробити особисто таку вказівку властива йому..., ні, не скромність, а звичка загрібати жар чужими руками. У цьому відношенні Віктор Андрійович - точна копія Павла Лазаренка. Той теж, коли житло собі облаштовував на видуреній у держави дачі за рахунок грошей з резервного фонду, своїм прем’єрським рученям жодного компрометуючого документа не підписав. Все робилося руками підручних. Такий уже у наших панів-українців стиль життя.

Різниця між Віктором Ющенком і Павлом Лазаренком в даному разі полягає в розмірі витрачених коштів. На дачу Лазаренка, як свідчать документи, пішло 964,4 тисяч гривень, на квартиру Ющенко - небагато менше, - 210 тисяч гривень.

Зате справою Лазаренка займається Генеральна прокуратура. А Віктору ж Андрійовичу, як з гусака вода, все сходить з рук.. Адже він - без п'яти хвилин президент. А крім того, ніхто так сильно не любить Україну, як Віктор Андрійович із другою своєю дружиною.

Послухати Катерину Чумаченко-Ющенко, - так вона зі своїми друзями тільки і думає про те, як допомогти Україні.

Мимоволі виникає питання: якщо ти так любиш свою Вітчизну і так хочеш їй допомогти (при тому, що ти далеко не бідна людина), то чи станеш ти приймати на облаштування свого розкішного житла гроші, зібрані в бюджет із твого народу?

Врахувавши при цьому, що три чверті цього народу проживає в злиднях і скоро назавжди втратить всяку надію викараскатися з них?

“Сьогодні я звертаюсь до всіх, хто носить у душі віру в Світле Христове Воскресіння, хто намагається попри все будувати своє життя та життя своїх родин за Заповідями Господніми. По собі знаю, як це не просто зберігати цю віру у світі, де ще так багато несправедливості, людської злоби, болі, страждання...” (газета “Україна молода” 26.04.03 Віктор Ющенко “Христос Воскрес!”).

Незрозуміло тільки, чому ця людина вирішила, що хтось має потребу в проповідях, і якщо потребує, то чому він вирішив, що ці проповіді має промовляти саме він? Адже навіть газеті, тій самій газеті, яка надрукувала його проповідь, він заплатив не з власної кишені.

Для боротьби з наклепниками Віктор Андрійович завів свою газетку. Зветься вона “Україна молода”. Офіційно газета зареєстрована як приватне мале підприємство (ПМП) Михайла Івановича Дорошенка, друга, односельчанина й однокласника Віктора Ющенко. По дружбі Михайло Іванович (у вузькому колі просто “Мишко”) друкує в “Україні молодій” про Віктора Андрійовичі всілякі приємні Віктору Андрійовичу статті, типу “Він сказав - буду”, або ж - звернення до народу, які починаються словами, “Дорогі співвітчизники!”. За це Віктор Андрійович допомагає Мишку утримувати газету. Таки по дружбі, і за казенний, зрозуміло, рахунок.

Той, хто в цьому сумнівається, нехай ознайомиться з постановою Кабінету Міністрів за підписом В. Ющенка від 23 серпня 2000 р. N 1324 “Про передплату періодичних друкованих видань”. До цього цікавого документа прикладений не менш цікавий “додаток” за назвою “ПЕРЕЛІК вітчизняних періодичних друкованих видань, діяльність яких вимагає (?!) фінансової підтримки”. У цей перелік внесена і газета “Україна молода”.

Тільки от указати, що це ПМП Михайла Дорошенка, ніхто не потрудився. Ні, все просто і скромно - “вітчизняне періодичне друковане видання”. Так “маленький українець” з більшою довірою безсоромну хвалу “успішній діяльності” Віктора Ющенка зі сторінок “України молодої” сприйматиме. Адже “маленькі українці”, поки що погано до всіляких ПМП ставляться і чомусь не люблять, коли вони за їхній рахунок свої приватні оборудки влаштовують. Може, “Мишко” і справді “вимагає” від Віктора Андрійовича підтримки. Але Віктор Андрійович не

вправі був надавати цю підтримку, використовуючи бюджетні гроші. В усьому цивілізованому світі такі дії кваліфікуються як корупція і переслідуються згідно із законом. Для Віктора Ющенка в Україні закон не писаний.

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

від 23 серпня 2000 р. N 1324

Київ

( Постанова втрачає чинність з 01.12.2001 на підставі

Постанови КМ N 1198 ( 1198-2001-п ) від 17.09.2001 )

Про передплату періодичних

друкованих видань на 2001 рік

З метою задоволення інформаційних потреб суспільства, розширення інформаційного простору та забезпечення населення періодичними друкованими виданнями і недопущення зменшення їх тиражів Кабінет Міністрів України п о с т а н о в л я є:

1. Державному комітетові зв’язку та інформатизації разом з Державним комітетом інформаційної політики, телебачення і радіомовлення забезпечити проведення передплати періодичних друкованих видань на 2001 рік.

2. Державному комітетові зв’язку та інформатизації встановити тарифи наприймання та доставку вітчизняних періодичних друкованих видань на 2001 рік, у тому числі тих, що вперше вносяться до Каталогу періодичних видань України, на рівні тарифів 2000 року. За умови документального підтвердження видавцем собівартості видання передплатну ціну формувати відповідно до Закону України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” ( 540/97-ВР ).

3. Установити, що граничний рівень рентабельності при визначенні ціни на поліграфічні послуги для вітчизняних друкованих видань не може перевищувати 20 відсотків собівартості послуг.

4. Міністерству фінансів за поданням Державного комітету зв’язку та інформатизації і Міністерства транспорту передбачити у проекті Державного бюджету України на 2001 рік виділення коштів на відшкодування різниці між розрахунковим (за собівартістю) та фіксованим тарифом на доставку передплатникам вітчизняних друкованих видань згідно з додатком.

Рекомендувати Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям передбачити у проектах місцевих бюджетів на 2001 рік кошти на відшкодування різниці між розрахунковим (за собівартістю) та фіксованим тарифом на доставку передплатникам друкованих видань місцевою сферою розповсюдження на підставі угод з Українським державним підприємством поштового зв’язку “Укрпошта”.

5. Дія пунктів 2 - 4 цієї постанови не поширюється на періодичні друковані видання рекламного та еротичного характеру, на видання, понад 50 відсотків загального обсягу випуску яких становлять матеріали зарубіжних засобів масової інформації, та на дочірні видання зарубіжних засобів масової інформації. Перелік цих видань затверджується Державним комітетом інформаційної політики, телебачення і радіомовлення.

6. Визнати такими, що втрачають чинність з 1 січня 2001 року, постанови Кабінету Міністрів України від 26 травня 1997 р. N 503 ( 503-97-п ) “Про тарифи на розповсюдження вітчизняних друкованих засобів масової інформації” (Офіційний вісник України, 1997 р., число 22, с. 421) і від 30 липня 1999 р. N 1396 ( 1396-99-п ) “Про передплату періодичних друкованих видань на 2000 рік (Офіційний вісник України, 1999 р., N 31, ст. 1615).

Прем’єр-міністр України В.ЮЩЕНКО

Інд. 28

Додаток

до постанови Кабінету Міністрів України

від 23 серпня 2000 р. N 1324

ПЕРЕЛІК вітчизняних періодичних друкованих видань, діяльність яких потребує фінансової підтримки. Газети: “Армія України”, “Благовіст”, “Ваше здоров’я”, “Ветеран України”, “Вечірній Київ”, “Веселі вісті”, “Говорить і показує Україна”, “Голос Донбасу”, “Голос Криму” (додаток до газети “Голос України”), “Україна молода”, “Голос України”, “Демократична Україна”.

За порадою своїх як закордонних, так і доморослих політичних гримерів - іміджмейкерів В. Ющенко на людях намагається грати роль такої собі простої людини “з народу”. Для цього він демонструє перед телекамерами, на публіці свої нарочито дешеві (як для банкіра) костюми і краватки. Щоб завоювати довіру простого народу, Віктор Андрійович прагне створити враження, що ніщо людське йому не чуже. Нехай народ думає, нібито він сам бігає по магазинах і шукає покупки “ціною подешевше”, а потім носить їх довго, доки не протруться. Навіть коли його не запитують, він, ніби мимохідь, нагадує про це: “…Я вам зараз покажу фірмову нашивку на звороті (костюма, - авт.).

Бачите, це фабрика “Трембіта”, Чернівці. Я його купив років зо два тому, здається, за 90 чи 110 доларів. Дуже шаную цей колектив, шиють багато під іноземні замовлення, дуже активна симпатична жінка - директор”. (“Галицькі Контракти” No 05, лютий 2001, “Вiктор Ющенко - пошуки логiки”). Що повинні подумати люди? Перед нами простий хлопець, у якого так багато роботи, що немає навіть часу на купівлю нового гарного костюма. Та й гарний костюм йому не по кишені, він може дозволити собі витратити на це 90, ну максимум доларів за два роки. Забіг чоловік у перший-ліпший магазин і купив собі цю саму “трембіту”. І мусить носити.

Не все так просто. Бувши прем'єр-міністром, він особисто підписав розпорядження Кабміну від 02.08.2000 p. No 308-р.

Відповідно до цього розпорядження, АТВТ “Трембіта” (це фабрика “Трембіта”, Чернівці) включалася в перелік підприємств, звільнених від сплати податку на додану вартість при одержанні приладу F 3000 Senso Ten за контрактом No 0878 від 17.11.1999 р. і поставленого фірмою HEPP Gmb. (Чого не зробиш заради “симпатичної жінки-директора”, до того ж “активної”).

Отримання переваг підприємством, якому державний службовець, прем'єр-міністр В. Юшенко посприяв у бізнесі, підпадає під дію закону України “Про боротьбу з корупцією” і тягне за собою адміністративну відповідальність. Віктор Ющенко упевнений: ніхто його за такі “безневинні витівки” притягати до відповідальності не стане, а якщо що, - він знову вийде сухим із води.

Можна згадати, як викручувався він, коли з'ясувалося, що за навчання його старшої дочки від першого шлюбу, Віталіни Андріївни Ющенко, у Київському університеті збанкрутілий Агропромбанк “Україна” заплатив понад 10.000 доларів США (у той час В. Ющенко як глава НБУ контролював Агропромбанк “Україна”, утім, як і всі інші українські банки.). Спочатку головний банкір все заперечував. Вустами його кума, “цукрового” і “шоколадного” “барона” України Петра Порошенка, у ЗМІ була “запущена качка” про те, що гроші не платилися, тому що його дочка нібито при вступі набрала число балів, яке дозволяє їй навчатися безкоштовно. А коли його тицьнули носом у платіжний документ від 23.12.1998 року, Юшенкові довелося в усьому зізнатися, але як?

На прес-конференції 11 березня 2002 року він сказав:

“Каждая бизнес-структура готовит специалистов, которые впоследствии будут на нее работать, и банк “Украина” не исключение... Я был очень горд, когда именно моя дочь Виталина получила право учиться в университете за счет одной из крупнейших финансовых организаций страны. Это решение было достигнуто в ходе самого непредвзятого конкурса” (“Киевские ведомости” No56 (2570), 15 березня 2002).

Батько справді мав би привід пишатися дочкою, якби такий конкурс дійсно проводився – і вона його справді виграла. А потім В.Ющенко промовив наступне: “якщо ви вбачаєте, що діти банкіра не можуть бути банкірами, а лише діти сталеварів можуть бути сталеварами, я бачу в цьому віяння старих часів” (цитується зі збереженням особливостей лексики першоджерела).

На цих словах варто зупинитися. Це він про що? Може, він каже про рівні можливості для всіх громадян? Але ж ні. Тоді мав би сказати про те, що і діти сталеварів мають право стати банкірами. Тому що сталевари, як відомо, люди нелегкої праці, працюють “на знос” і оплачують кожну копійку свого заробітку ціною власного здоров'я. Тому і сталеварами стати бажаючих не дуже багато. Тільки от банкіром, з огляду на існуючу і підтримувану Віктором Ющенком кумо-демократію, в Україні стати дуже навіть не просто.

У соціології існує таке поняття “спадкова бідність”, і вона в усьому світі визнається найзлішим з усіх соціальних зол. У той час як діти забезпечених стають дедалі забезпеченішими і багатшими, діти бідних втрачають останню надію, у тому числі і надію на отримання вищої освіти, яка рятує від голоду. Для ліквідації спадкової бідності, явища, яке ганьбить рід людський, існують всілякі державні і приватні програми, “гранти”, стипендії тощо. Призначені вони для того, щоб розумники і таланти з бідних родин могли б реалізувати свої інтелектуальні можливості, вивчитися і “вийти в люди”, врятувати від убогості себе і своїх близьких, принести до того ж користь батьківщині.

Тим самим виправляється економічна нерівність й одвічна несправедливість. З іншого боку, таким чином, багаті люди, на кшталт Віктора Ющенка та його кумів, отримували б можливість хоч трохи очистити своє сумління. У достопам'ятні часи в Києві славився багатий цукрозаводчик Терещенко (ім'ям його названа одна з центральних вулиць у Києві). Цей мільйонер разом із братами на допомогу молоді і талантам щорічно жертвував десятки тисяч карбованців (а карбованець тоді був ціною разів у десять більшим за нинішніх долари), тому і пам'ятають братів Терещенків. Нинішній український цукрозаводчик і “шоколадний король” Петро Порошенко не такий. Як він кинувся свого кума В. Ющенка від справедливих обвинувачень захищати! При цьому привселюдно вигороджував людину, з приходом до влади котрої товстопузі “шоколадні”, “цукрові” та інші “патріоти” пов'язують великі надії ще більше збагатитися, щоб життя їх стало ще більш цукровим та шоколадним. До речі, – варто було представникам податкової міліції навесні 2004 року зацікавитися – у службових справах, у цілком робочому порядку – парою фірм, пов'язаних з ним, як відразу представниками "Нашої України" був розроблений і переданий до Верховної Ради Законопроект про… ліквідацію податкової міліції. Заради того, щоб привести В.Ющенка до влади, вони готові на все. Адже це саме вони створили міф про те, що Ющенко погасив усі заборгованості по зарплаті, не згадуючи про те, хто ці заборгованості створив. “Якщо грошей на вирішення проблеми заборгованості по зарплатах немає, то їх - немає, і значить потрібно виплачувати лише поточну зарплату, залишивши заборгованість на потім” („Зеркало недели” No 39 (156), 27 Вересня - 3 Жовтня 1997 року). І ніхто інший, як Ющенко ще в 1995-1996 роках розпорядився поставити гриф “не для друку” на документи про заборгованості по зарплаті шахтарям. Хто сумнівається в тому, що головний банкір є досить платоспроможним, щоб навчати свою дочку в платному навчальному закладі? Навіть якщо вже вона неспроможна отримати оцінки, які дозволяють пройти конкурс на безкоштовне навчання. Але ж стипендія, яку Ющенко вибив для своєї дочки, могла б дістатися дитині з бідної родини. Не дісталася. Утім, чого не зробиш заради своїх дітей... Влада і багатство це такі звабливі речі, він піде до них по головах, якщо знадобиться, то і по дитячих. По чужих, звичайно. А свої виправдання з приводу плати за навчання дочки Віктор Андрійович, як завжди, закінчив цілком “богоугодно”.

“Немає такого гріха, у якому не можна було б покаятися гірким покаянням”, - повідомив він журналістам: для того, щоб вони передали ці шляхетні слова всьому українському народові. Цікава річ, чинить людина діяння, які підпадають під дію закону “Про боротьбу з корупцією”, викручується і раптом починає щось там про гріхи наші тяжкі белькотати, натякаючи на каяття. Просто якесь очищення душі. І дуже зручно: трішки покаявся – і знову весь у білому. Але він практикує очищення не тільки духовне, але і тілесне. Для цього за указівкою В.Ющенка була створена ціла установа. Суперсучасний будинок з тьмяного бетону і затемнених стекол виріс наприкінці 1998 у мікрорайоні Троєщина в Києві.

Споруда трохи схожа на мавзолей, а за розмірами майже не поступається донецькому будинкові культури “Юність”, у якому Віктор Андрійович намагався провести “хворум” своїх “соратників” у 2003 році. Розповідають, коли будинок був побудований, зраділі троєщинці потягнулися до красуні-споруди - записуватися в басейн. Та ба. По периметру - блимає червоними лампочками охоронна сигналізація, на вході - страж у чорній уніформі. Далі великого холу з мармуровими плитами замість підлоги народ не пустили - мовляв, власність Національного банку України. Ніякої офіційної таблички із зазначенням приналежності комплексу не було. З тих пір у народі цей заклад іменується “Пральня Віктора Ющенка” або ще “Прально-відмивочний комплекс ім.Ющенка”.

Проте офіційна назва його інша, - “Фізкультурно-оздоровчий комплекс Банкнотно-монетного двору Національного банку України”.

У ньому - тренажерні зали, сауна, басейн, обладнані за останнім словом техніки; для тих, хто притомився від вправ - бар, - словом, усе, що належить для “хазяїв життя”. Саме тут Віктор Андрійович призвичаював свою другу дружину до лазні, цьому, за її словами, “здоровому ритуалу” (“оne health ritual”, див.The Ukrainian Weekly, March 17, 2002, No. 11, Vol. LXX) новоявлених українських буржуазних бюрократів. “Буржуазні бюрократи” вони тому, що свої статки, подібно Віктору Ющенкові, черпають з державної скарбниці. Всі без винятку, включаючи освіту дітям, процедури дружинам, путівки до санаторіїв і т.д. і т.п..

Що таке Національний банк? У будь-якій цивілізованій країні - це касир, який в інтересах держави розпоряджається грішми цієї ж держави. Іншими словами, НБУ розпоряджається грішми народу і повинен робити це в інтересах народу. У мікрорайоні Троєщина живе п'ятнадцять тисяч чорнобильців. Басейн, сауна і фізкультура для них - питання продовження життя. Прибутки Нацбанку - це прибутки народу. Чому ж це Віктор Ющенко розпорядився ними тільки на користь жменьки наближених до нього осіб?

Кажуть, “надія нації” так полюбила свою “лазню”, що навіть відзначати своє призначення на прем'єрську посаду приїхала саме сюди. І головного свого помічника по “паровій частині”, пана В. Євсєєва, директора цього самого фізкультурно-оздоровчого комплексу Банкнотно-монетного двору Національного банку України, головний банкір, який різко пішов “угору”, відзначити не забув. Для початку постановою Кабміну N 178 від 31 січня 2000 року Євсєєв був призначений радником прем'єр-міністра Ющенка (треба думати, радником по “паровій частині”). Коли ж прем'єрство хазяїна закінчилося, він включив “свого банщика” під номером “101” у список “Наший України”. Отакої, був “свій” банщик, став “наш”. Утім, не така вже це проста людина, Віктор Володимирович Євсєєв. Він – людина досить довірена, про нього вже йшла мова у другому розділі, в епізоді про розкрадання мільйонів доларів США з банківських установ України за допомогою фальшивих телеграфних кредитових авізо.

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

від 31 січня 2000 р. N 178

Київ

Про призначення Євсєєва В.В.

радником Прем’єр-міністра України

 

Кабінет Міністрів України п о с т а н о в л я є:

 

Призначити Євсєєва Віктора Володимировича радником Прем’єр-міністра України на громадських засадах.

 

Прем’єр-міністр України В.ЮЩЕНКО

 

Інд.49

 

До чого вся ця розповідь? Навіщо, питається, копатися в чиїйсь брудній білизні? А тому, що мова йде про значну політичну фігуру. Річ не в тім, що фігура ця - Віктор Ющенко - вважає себе гідною в переддень Світлого Воскресіння Христова й інших знаменних для народу дат, звертатися до всіх зі своїми поздоровленнями (звісна річ, зі сторінок ПМП “Мишка” Дорошенка). І не в тім річ, що він повідомляє всім, що “під час урочистої Великодньої служби я молитовно прошу допомоги усім своїм знедоленим, скривдженим, покинутим співвітчизникам…”

Молиться людина, ну і нехай молиться, якщо вірує в Рятівника нашого Господа Бога Ісуса Христа. Тут інше, - фігура ця привселюдно заявила ще й про своє бажання бути Президентом України. У такому разі потрібно знати, на що вона здатна.

А раптом вона країну, як Борис Миколайович, пропивати почне, або в президентському особняку фіглі-міглі з Моніками, як його “друг Білл” розведе. Або ще щось гірше утне. Приміром, як інший пан-український “претендент”, Павло Іванович Лазаренко, особняки в Каліфорнії на народні кревні почне скуповувати?

Відома річ, - якщо людина в малому пересмикує, вона і у великих справах таким же брехуном, лицеміром і злодієм може виявитися.

Закінчити цю історію слід ще однією цитатою з Віктора Ющенка, без котрої цей морально-психологічний нарис його портрета буде неповним.

“…Віддаю перевагу класичному і спортивному стилям. У класичному костюмі головне - якість тканини, покрій, деталі, люблю краватки. Особливо - шляхетного малинового кольору. Більшість зі своєї колекції краваток купував сам, дещо - дарувала дружина, яка дуже добре знає мій смак. І друзі. Улюблена краватка - малинова у широку смужку, купив сам, в одному із симпатичних магазинів Києва. Зі спортивного одягу люблю джинси. Недавно зробив радикальну покупку, - купив шкіряні штани. Дуже класні. Мрію одягти них на дачу” (З чат-конференції В. Ющенко 4 березня 2002 р.).

Не треба ні в чому собі відмовляти! Красиво жити не заборониш. Тим паче, коли все це виглядає так “дуже класно”, “шляхетно” і так “малиново”. 

Фонд підтримки вільних журналістів і преси України

ім. В’ячеслава Чорновола.

Свідоцтво Управління юстиції в Києві

про державну реєстрацію No0456-99.

ідентифікаційний код ЄДРПОУ 25778031.

Піписано до друку Формат 84х108/32

Гарнітура Кудряшов. Папір офсетний No1. Друк офсетний.

Умовн. друк. арк. 4

Зам.

Ющенко: История болезни - Одесский Политикум

 


<<< НА ГЛАВНУЮ СТРАНИЦУ

НАВЕРХ

Все права на информацию защищены  © "Одесский Политикум"